Аліса нудьгувала на березі річки зі своєю сестрою і побачила Білого Кролика. Він тримав у лапці кишеньковий годинник і дуже поспішав. Аліса забігає за ним у кролячу нору, падає в неї і опиняється в залі з безліччю замкнених дверей.
Аліса наштовхну́лася на маленький триногий столик, весь із суці́льного скла. На ньому не було нічого, окрім крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від якихось дверей. Але він не підходив до жодних дверей. Раптом вона побачила маленьку завісочку, яку не помітила спочатку, за нею — дверцята заввишки з п’ятнадцять дюймів. Вона засунула ключика в замок, і він підійшов!
Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за ми́шачу нору. Аліса стала навколішки й побачила в глибині дивовижний сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водогра́ї! Проте́ у дверцята не пролазила навіть її голова.
«А якби й пролізла, — подумала бідолашна Аліса, — то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знати, з якого кінця почати».
Аліса повернулася до столика, сподіваючись знайти інший ключ чи інструкцію для тих, хто хоче скластися, як підзорна труба.
Про що ти дізнався/дізналася? Чому Аліса вирішила відчинити крихітні дверцята? Як це можна зробити? Що буде далі?
Цього разу на столику вона побачила маленьку пляшечку. «Раніше її точно не було», — подумала Аліса. До пляшечки був прив’язаний папірець із написом: «Випий мене». Коли тобі пропонують «Випий мене» — це, звісно, чудово, але Аліса не збиралася діяти зо́палу.
— Ні, — сказала вона собі, — спочатку я гляну, чи не написано тут «Отрута».
Бачте, вона читала кілька гарних історій про дітей, які або попекли́ся, або потрапили в па́зури диких звірів чи в які інші халепи — і все через те, що не хотіли пам’ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу́, то вона попече долоні, і що коли сильно чи́кнути ножем по пальцю, то неодмінно піде кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою «Отрута», то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно.
Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьо́рбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг із вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка, іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса випила все.
— Цікаве відчуття! — мовила Аліса. — Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.
Що трапилося з Алісою, коли вона випила напій з пляшечки? Як ти гадаєш, що буде далі?
І справді: тепер вона зале́две сяга́ла десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк ви́падок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бенте́жило).
Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!.. Біля дверцят вона зрозуміла, що забула золотого ключика, а коли повернулася до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягнутися. Вона навіть спробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька́. Натоми́вшись від ма́рних зусиль, дівчинка сіла й заплакала.
— Годі! Сльозами тут не поможеш! — сказала вона сама собі. — Раджу тобі зараз же перестати!
Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а поде́коли карта́ла себе аж до сліз. Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З’ЇЖ МЕНЕ».
— А що ж, і з’їм! І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково.
Притиснувши долоню до маківки голови, щоб відчувати, в якому напрямку росте, Аліса, на превеликий свій подив, виявила, що зріст її не змінився. Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.
— Все дива́сніше й дивасніше! — вигукнула Аліса (з великого дива вона раптом забула, як правильно говорити). — Тепер я розтягуюсь, наче найбільша у світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила — так хутко вони віддалялися).
Що трапилося з Алісою, коли вона з’їла тістечко? Як ти гадаєш, що буде далі?
Що було далі? Аліса взяла ключик зі столика, але оскільки стала знову великою, не змогла пройти у дверцята саду. Раптом вона побачила Білого Кролика, який, як завжди, поспішав. Він злякався Алісу, кинув на підлогу білі рукавички і віяло. Аліса взяла віяло і почала обмахуватися ним. І знову стала зменшуватися. А потім пішла в дивовижний сад.
За Льюїсом Керролом
Переклад Валентина Корнієнка