Карлсон дістав із книжкової полички іграшкову парову машину.
— Заведімо її, — мовив він.
— Без тата ніяк не можна, — сказав Малий. — Машину мені дозволяють заводити тільки з татом або з Боссе.
— З татом, з Боссе або з Карлсоном. Найкращий у світі машиніст — це Карлсон, що живе на даху. Так і передай своєму татові!
Хоч він був і найкращий у світі машиніст, однак наливав спирт так незгра́бно, що на книжковій полиці з’явилась ціла калюжа. Вона загорілась, і навколо машини затанцювало веселе блакитне полум’я. Малий злякано крикнув і кинувся до полиці.
— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон.
Малий не міг сидіти спокійно — адже горіла його полиця! Він схопив ганчірку й погасив полум’я. Там, де горіло, на лакованій полиці залишилися великі негарні плями.
— Глянь, яка стала полиця, — зажури́вся Малий. — Що скаже мама?
— Дурниці, не варто й згадувати, — мовив Карлсон. — Кілька маленьких плям — це дурниці. Так і передай своїй мамі!
Про що ти дізнався / дізналася? Що хотів зробити Карлсон? Чому Малий йому заперечив? Чи могла би статися пожежа? Чому? Як ти гадаєш, що буде далі?
Він укля́кнув біля машини, і очі його заблищали. Машина скоро почала працювати. «Пах-пах-пах», — па́хкала вона. О, це була найкраща з усіх парових машин, і Карлсон так запиша́вся, ніби сам її винайшов. Малого вже перестали турбувати й плями на книжковій полиці, такий він був радий, що має чудову парову машину і що познайомився з найкращим у світі машиністом.
Раптом почувся страшний луск, і парової машини не стало, лише уламки з неї порозліталися по всій кімнаті.
— Вона вибухнула! — захоплено вигукнув Карлсон, ніби це було найкраще, що могла зробити парова машина. — Справді-таки вибухнула! А який тріск, ух!
Проте Малий не міг так само радіти, як Карлсон. У нього в очах заблищали сльози.
— Моя машина... — схлипнув він. — 3 неї залишились самі уламки!
Про що ти дізнався/дізналася? Чому Карлсон зрадів вибуху машини, а Малий засмутився? Як ти гадаєш, що буде далі?
— Дурниці, не варто й згадувати, — сказав Карлсон і безжурно махнув пухкенькою ручкою. — Ти собі зможеш узяти нову парову машину.
— Де? — здивувався Малий.
— У мене нагорі. Їх там є кілька тисяч.
— Де це в тебе нагорі? — спитав Малий.
— Нагорі, в моїй хатці на даху.
— У тебе є хатка на даху? І в ній кілька тисяч парових машин? О, як би я хотів подивитися на твою хатку! — вигукнув Малий.
— Ну, я докладно не рахував, скільки їх, але кілька десятків буде.
— І ти даси мені одну машину?
— Ну звичайно.
Малий заходився збирати далі шматки того, що недавно було його паровою машиною.
— Уявляю собі, що скаже тато, — занепоко́єно промурмотів він.
Карлсон здивовано звів брови.
— Через машину? То дурниці, не варто й згадувати! Так і передай своєму татові. Я б сам сказав йому це, якби міг ще трохи побути тут і зустрітися з ним. Але мені треба зараз летіти додому.
— Як гарно, що ти завітав до мене, — сказав Малий. — Хоч парова машина... Ти ще колись прилетиш?
— Спокійно, тільки спокійно! — мовив Карлсон і покрутив ґудзика на животі приблизно проти пупа. — Мотор чогось кашляє. Треба буде залетіти до майстерні, щоб його там змастили. Звичайно, я й сам міг би змастити, адже я найкращий у світі моторист.
Карлсон вилетів у відчинене вікно.
— Гей-гоп, Малий! — гукнув він, помахав рукою і полетів.
За Астрід Ліндгрен