Пригадай, про що йшлося в частині 1 оповідання. Яку проблему вирішують діти? Як ти гадаєш, що буде далі?
А тут Вітько запропонував зробити модель надхо́дження податків до бюджету.
— Можемо спробувати, — загорілась ідеєю Ніна Климівна. — Виберімо когось на роль Бюджету.
— Я можу побути, — підняв руку я.
— Ти не годишся, солоденький, — замотала головою вчителька, — занадто сухоре́брий. А в бюджеті що головне? Розмір. Розмір, солоденькі мої, — найголовніше. Що більший бюджет, то краще для країни.
Усі, як за командою, подивилися на Колю Пота́пенка і тут-таки зрозуміли: що нашій державі страшенно пощастило. Коля найбільший не лише серед нас, а й серед четвертокласників, п’ятикласників і навіть деяких шестикласників. Отакий у нас Коля Потапенко.
— От Миколка буде саме якраз, — висловила спільну думку Ніна Климівна. — Значить, бюджет ми з вами, солоденькі мої, затвердили.
Коля хотів щось заперечити, але не зміг, бо саме жував бутерброд: він ніколи не може дотерпіти до перерви і по́крадьки починав їсти посеред уроку.
— А що тепер з ним робити? — запитав я.
— Тепер, Сашко, будемо його формувати, тобто сплачувати податки.
— Податки — від слова давати, — міркував Вітько, — отже, ми мусимо Колі щось давати.
— Я буду щи́глі давати! — випалив Сергійко й рушив до Колі-Бюджету.
— Е, ти чого?! — аж підскочив той. — Які щиглі?! Не буду я ніяким Бюджетом, Ніно Климівно!
— Заспокойся, солоденький мій, ніхто тобі не даватиме щиглів. Податки щиглями не сплачують. Ви мусите віддавати щось суттєвіше. Дорослі сплачують податки грошима, але ж ви ще не заробляєте. Треба подумати, що ми можемо використати замість коштів у нашій ігровій моделі.
Усі задумалися. І тут пролунав дзвоник.
— Так, солоденькі мої, ви тут думайте без мене, бо я побігла на педраду.
— А я знаю, — раптом промовила Катя Саєнко, — ми ж у школі теж дещо заробляємо — оцінки.
— Ні, я не згодна! — запротестувала Наталя. — От іще придумали: це якщо я отримаю за контрольну дванадцятку, то мені доведеться два бали віддати?
— Могла б і віддати, — хмикнув Сергійко, — у тебе ще ціла десятка залишиться.
— Можна давати поради, — запропонував я. — Мені бабуся щоранку перед школою дає корисні поради. Я міг би ділитися.
— Порадами ситий не будеш! — раптом подав голос сам Бюджет. — Ви мені краще бутербродами платіть податки і цукерками з пу́ндиками.
— А це ідея! — зрадів Вітько. — Усім же батьки дають щось перекусити, саме це можна вважати нашими доходами, от ними можемо й ділитися.
— Я підтримую, — Коля від хвилювання аж підстрибував. — Починаймо!
— А чому я повинен віддавати Потапенку свої харчі!? — обу́рився Петько́ Петру́к.
— Слухай, а ти хіба не хочеш, щоб Ніна Климівна вчасно отримувала зарплату? — зовсім осмілів Коля.
— Та хочу, — похнюпився Петько й поліз у портфель за булочкою з родзинками.
По всьому класі зашаруді́ли целофанові торбинки — це ми видобували з рюкзаків і ранців, що в кого було. За хвилину на парті перед Колею височіла ціла купа канапок, печива, кукуру́дзяних баранці́в, яблук та іншої школярської поживи. Коля сяяв від щастя як нова копійка. Якусь хвилину він радісно дивився на наші «податки», ніби не вірячи, що все це багатство тепер його, а потім заходився їсти.
Увесь клас стояв і зачудовано споглядав, як «податки формують бюджет». Усе йшло як по маслу, аж поки справа не дійшла до яблук. Коля три штуки поду́жав, а потім і каже:
— Більше не можу.
— Давай-давай! — підбадьорюємо ми. — Одненьке лишилося.
— Ні, — ледве дише Коля. — Все, не лізе в мене.
— Несерйозний ти, Потапенку, — почала його стида́ти Наталя. — А про пенсіонерів ти подумав?
— Шкода, — видушив із себе Коля і потягнувся за останнім яблуком.
Коли всі «податки надійшли до бюджету», на Колю жаль було дивитися: він був змучений, наче щойно двічі підряд виліз по канату на фізкультурі. Замо́рений, але гордий. А ми теж почувалися молодцями, адже чесно сплатили всі податки.
— Ну, як ти? — запитав я у Колі.
— Живий. Тільки нудить трохи. Тепер я днів зо три не їстиму. А на яблука взагалі дивитися не можу.
Усі дружно засміялися. Тут пролунав дзвоник, і до класу увійшла Ніна Климівна.
— То як наша податко́ва модель, мої солоденькі? — спитала вчителька.
— Ми сплачували податки всякими смаколиками, — додав Вітя.
— Молодці. Виходить, усі сплатили податки, крім мене? — вона сягнула рукою до своєї сумочки. — Тримай, Потапенку, — це тобі мій внесок до бюджету.
Ніна Климівна простягнула Колі велике, стигле, червоне яблуко…
За Сашком Дерманським