Спасокуко́цький скоса позирав на Кукуєви́цького і думав: «Здається, він трохи менший за мене… Ононо як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгале́т. А мабуть, думає, що я шпінгалет. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!»
Що ти дізнався / дізналася про Спасокукоцького?
Чому він вирішив, що Кукуєвицький про нього погано думає?
На великій перерві Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:
— А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здорове́нницьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А в гнізді шуліченя́та. Але я їх не взяв. Нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дуже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.
Кукуєвицький закліпав очима, і козина́ка застряла у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:
— М-ме-е-е!..
Тут задзвенів дзвоник і довелося йти в клас.
Спасокукоцький торжествував: «Ага! З’їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!»
Як ти гадаєш, чи правду розповів Спасокукоцький? Чи може це бути правдою? Як ти гадаєш, що буде далі?
Але на наступній перерві Кукуєвицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:
— А я… якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: «Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!» І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жу́кового острова. Але сметану я таки встиг купити…
Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:
— А мене… а я… а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і… Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі…
— А я… — скромно опустив очі Кукуєвицький. — А я… лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. І каже: «Одчиняй! Київгаз!» А я заціпенів і кажу: «Не одчиню! Усі розбійники завжди кажуть «Київгаз», а тоді заходять і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!» А він каже: «Дурний!» А я кажу: «Од такого чую!» Він злякався і пішов.
Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:
— А я… а мене колись велосипед переїхав… І маминого годинника я колись проковтнув… Разом з ремінцем…
Чому хлопці почали вихвалятися один перед одним? Чи правдивими є їхні історії? Чим це може закінчитися?
Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай. Сидячи на уроці, він спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав:
«Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв… А я ж усе чисто вигадав — і про шуліченят, і про пожежу…»
Насправді то він сам трохи не спалив корівника. Бавився сірниками, і зайнялася солома. Перелякавшися, він заверещав, як порося. Прибігла мама, схопила відро і залила вогонь.
Спасокукоцький намагався зрозуміти, брехав той чи ні. Але Кукуєвицький дивився так, що нічого не можна було зрозуміти. І Спасокукоцький вирішив не здаватися.
Наступного дня з’ясувалося, що Спасокукоцький на тій самій дачі ще витяг з річки потопаючу маленьку дівчинку, лазив у криницю рятувати кошеня і їздив верхи на баско́му жеребці Електро́ні…
Однак з’ясувалося також, що Кукуєвицький, у свою чергу, бився зі скаже́ним собакою, лазив у каналізаці́йний люк діставати ключі, загублені сусідською дівчинкою, і під час військового параду катався на міжконтинента́льній балісти́чній ракеті з а́томною боєголо́вкою…
Тепер Спасокукоцький з о́страхом читав газетні заголовки — чи не надруковано статті про подвиги Кукуєвицького. І, слухаючи радіо, боявся почути знайоме прізвище.
Всеволод Нестайко