ЗАЧИН
Надворі було темно. Оля лежала в ліжку й сумно дивилася на ялинку. Скільки подарунків у неї в ці новорічні свята! Але навіщо їй ці ляльки, машинки й шоколадки? Усі діти бігають надворі, а вона все лежить і лежить у ліжку хвора...
ГОЛОВНА ЧАСТИНА
У кімнату зайшла мама.
— Не сумуй! Сьогодні різдвяна ніч, а цієї ночі здійснюються всі бажання. Засинай і прокидайся завтра здоровою.
«Я хочу ви́дужати. Бігати на вулиці з дітьми, їздити з гори на санчатах. А ще... я дуже хочу руде кошенятко, справжнє...» — думала Оля, ту́лячи до себе симпатичного іграшкового котика.
Про що ти дізнався / дізналася? Що буде далі?
І цієї миті до неї долинув ледь чутний стукіт. Оля зістрибнула з ліжка, підбігла до вікна. Знадво́ру на неї дивилися двоє чорних очей-вуглинок, ніс-морквина нетерпляче посмикувався, а рот-гілля́чка ворушився.
Дівчинка стріпнула головою й відчинила вікно.
Сніговичок подав Олі маленьку білу ручку. Її долоня зану́рилася у щось легеньке, пухнасте й ніжне. Їй стало так радісно, що вона засміялася.
Сніговичок підвів Олю до великих са́ней і сів попе́реду.
І сани, підхоплені вихором, помчали в білу заметіль.
Про що ти дізнався / дізналася? Що буде далі?
Нарешті зупинилися на вершечку височезної гори. Тут було повно сніговиків. І кожен не був схожий на іншого. У когось на голові — дірява каструля, хтось хизува́вся крисла́тим капелюхом. З носами взагалі плутанина. Окрім морквяних, у декого стирчали носи-бурульки, носи-палички, носи-картоплини. А в одного маленького сніговичка за носа правила стара дірява шкарпетка, напхана снігом.
На горі було повно дітей.
— Усі ці діти, — сказав сніговичок, — зліпили цієї зими снігову бабу чи сніговика. Але з кожним роком усе менше дітей ліплять нас. А ти уявляєш, що буде, коли нас узагалі перестануть ліпити? Ми загинемо! І тоді зима буде зовсім не такою. І Новий рік буде не той, і
Різдвяні свята не ті. От ми й вирішили виконати найбільші бажання дітей, а ще покатати їх із чарівної гори.
— А хіба ця гора чарівна?
— Так! Бо ця гора нескінче́нна. Вона скінчиться тільки тоді, коли ти цього захочеш. Коли крикнеш: «Досить!»
Оля летіла з гори так, наче в неї виросли крила, летіла з такою швидкістю, що забивало дух, але було так радісно, що хотілося співати. І так тривало довго-довго, а може, лише мить. Відчула, що зараз от-от лусне від радощів, від нестримного сміху. І тоді вигукнула: «Досить!»
Про що ти дізнався / дізналася? Що буде далі?
Оля розплющила очі. У кімнаті, залитій яскравим сонячним світлом, щось змінилося. Але що? Кошеня! Її пухнасте іграшкове кошеня, яке згорнулося клубочком під ялинкою, раптом поворушилося, стало на лапки, солодко потягло́ся й нявкнуло!
— Ось ти й видужала, температури нема. Може, вийдеш сьогодні на вулицю?
Оля дивилася на маму, — невже вона нічого не помітила? Невже не здивувалася, що її іграшковий Мурчик ожив? Ні, мама поводилася так, наче кошеня було в них завжди.
КІНЦІВКА
Дівчинка підбігла до вікна й подивилася туди, де стояв її сніговичок. Він зник. Отже, нічна пригода їй не наснилася. Шкода, що сніговичок зник, але він повернеться наступної зими. Якщо вона його зліпить!
За Лесею Ворониною