Ох же й потала́нило Оле́шкові з Оле́льком! Їхній тато коло млина приблу́дного песика знайшов. Куме́дного такого. Клапову́хого, ока́тенького.
Напоїли хлопці зна́йду молоком. Відігріли. Викупали. Став песик у них жити.
І добре йому було б у братів. Тільки ж ніяк вони не поділять його між собою.
Почне збиратись Оле́шко на полювання. Закине за плече пластма́сову рушницю, що стріляє пісто́нами, почепить песикові на шию мотузя́ного повідка, хоче на двір іти.
А Оле́лько вже й тут.
— Ану, — кричить, — не руш собаку! Я зараз прикордо́нником буду. Ми з ним у за́сідку підемо.
І починають чу́битись…
Аж якось надвечір зник песик. Хлоп’ята туди, хлоп’ята сюди. Зазирнули до хлівця, у комору, хату. Ніде нема.
Посідали брати на ґанку й мало не плачуть.
— Бідний, бідний наш песик, — каже Оле́шко. — Тепер без нас пропаде вже…
— Якби хто знайшов його, я б тому й свого улюбленого ліхта́рика не пошкодував.
— А я і рушницю, і шаблю́ку, й барабана — усе віддав би, — аж звівся Оле́шко. — А з тобою й разу вже не сварився б. Хай би тепер песик назавше твій був.
— Ні, нехай би твій, — великодушно сказав Олелько. — Я й не торкався б до нього…
Аж тут десь із-за спини у хлопців ви́гулькнув їхній песик. Він лизнув руки хлопчиків язичком, ніби хотів сказати: «Не хвилюйтеся. Я вернувся».
— О! — зрадів Оле́лько. — Знайшовся мій песик.
— Ні, мій! — схопився Оле́шко.
І почалося знову…
За Анатолієм Григоруком