ЗАЧИН
Одного похмурого ранку мама будила Марка, а йому так не хотілося вставати!
ГОЛОВНА ЧАСТИНА
Він розплющив одне око, побачив, що надворі йде дощ.
— Не хочу до школи, дощ падає…
— А я хочу, — раптом почув Марко чийсь тихенький голосочок. — Я люблю дощ.
— Ти хто?!
— Я — парасолька. І мені вже набридло сидіти в шафі…
Марко розплющив уже обидва ока, миттю зіскочив з ліжка, відчинив шафу і дістав свою синю парасольку. Кольорові автомобільчики на ній ніби чекали, щоб кудись поїхати.
— Збирайся швидше, хочу під дощ! — наказала парасолька.
— Ти вмієш розмовляти… — Марко відразу почав одягатися.
Дощ лив як з відра. Хлопчик чалапав за мамою й тихенько розмовляв із парасолькою:
— А чому ти так любиш дощ?
— Бо він схожий на музику. Послухай, як стукають краплі по підвіконнях, подивися, якими бульбашками скачуть по калюжах. І найголовніше: без мене ти змок би до нитки. Ти можеш застудитися, а я ні. Тому мені подобається тебе оберігати.
У школі Марко розклав сохнути парасольку серед інших.
«Цікаво, чи й вони такі ж чарівні, як моя?» — подумав хлопчик і побіг до друзів.
Увечері, коли Марко йшов із татом додому, вітер раз у раз намагався видерти парасольку з рук.
— Тепер я тебе захищаю, — прошепотів Марко.
Але вітер таки висмикнув її з рук і поніс вулицею. Парасолька пролетіла кілька метрів, упала в калюжу і загойдалася на хвильках. Вона була мов кораблик.
КІНЦІВКА
— Важкий у тебе видався день, — сказав хлопчик.
— Зате я нині політала і поплавала, — задоволено промовила парасолька. — Мені так сподобалося!
— І мені дуже сподобалося ходити з тобою до школи, — усміхнувся Марко.
За Наталкою Малетич