Оля боялася квітів. У дівчинки не було на них алергії, аж ніяк. Вона сама не могла пояснити причини свого страху, це було безглуздо. Але щойно Оля уявляла собі, як вони гостро розтинають землю, пнуться вище й вище, щоб розпустити строкаті пелюстки і заманити джмелів на запах, у дівчинки аж дух застигав.
Вона оминала клумби перед парадним входом і потрапляла до школи через спортзал, пропускала всі свята Першого й останнього дзвоників і вигадувала тисячі відмов, щоб не робити ікебан до осіннього ярмарку.
Про Олині страхи знали всі. У класі спершу глузували з неї, а потім звикли.
Настала весна. Наближався день народження Олі, й за традицією класу учні готувалися зробити їй подарунок. Але що?
— Ляльку-супергероя? — запропонувала Юля.
— Телескоп?
— Машинку на радіокеруванні?..
— Я придумав! — здогадався Сашко. — Ми зробимо їй найкращий подарунок!
Наступного дня Оля прийшла до класу, на диво, першою. Вона спустилася до чергового і попросила ключ. Коли ж повернулася відчиняти двері…
— Сюрприз!!! — весело загорланили однокласники і кинулися обіймати Олю. Але ж — ой леле! — у всіх у руках були квіти, весь клас було заквітчано тюльпанами.
Оля зойкнула, рвучко шарпнулася назад — і далі нічого не пам’ятає.
Очуняла дівчинка вже у травмпункті. У голові в неї гуло, коліно щільно сковував ортез.
Перелякані батьки, пані вчителька Ксенія Василівна, сполотнілі однокласники — усі були тут.
— На щастя, перелому немає, — заспокоїв лікар. — Розтягнення підколінних зв’язок.
— Пробач мені, — тихо сказав Сашко. По щоках у нього текли сльози. — Я думав, ми допоможемо тобі позбутися страху…
Дмитро Кузьменко