У нас сьогодні крос. Звичайно, переможцем буду я. Бо знаю, хто і як бігає.
А тут іще Мишко́ — він у нас за фотографа — сказав, що фотографуватиме переможця. Якщо вийде гарне фото, то навіть у газету надішле.
— То фотографуй мене! — сказав я йому. — Я стану переможцем!
— От коли станеш, тоді й сфотографую, — відповів він.
— Ну, гаразд, — кажу. — Тільки дивись, щоб гарний кадр зробив!
І тут я звернув увагу на його кросівки. Вони мені дуже сподобались. По-перше, зовсім новенькі, аж блищать. По-друге, страшенно симпатичні: самі білі, а на них різнокольорові смужечки.
Чому Мишко прийшов на крос?
Чому герою оповідання сподобалися кросівки Мишка?
— Слухай, — кажу Мишко́ві, — дай-но мені твої кросівки — крос пробігти!
— У тебе ж свої є! — здивувався Мишко.
— Мої, бач, які — старі і негарні. А ти ж мене фотографуватимеш...
Те, що Мишко́ві кросівки замалі для мене, я відчув одразу, як тільки взув їх. А коли після старту почав бігти — миттєво натер пальці. Спочатку я терпів, а далі вже й зашкутильга́в.
Бачу — один за одним мене обігнало кілька хлопців… Що робити?
Про що ти дізнався / дізналася? Що буде далі?
Зупинився я, зняв Мишко́ві кросівки — наче на світ народився! І щосили як дремену́! Усіх перегнав! Так, босий, з Мишко́вими кросівками в руках, і прибiг до фінішу. Отоді Мишко́ й клацнув фотоапаратом.
— Молодець! — каже. — Дотримав слова! Тільки-но зроблю фото, так і дам тобі!
Тут я згадав, що Мишко́ збирається фото в газету послати, і кажу:
— Тільки в газету не надсилай! Що це за кадр: переможець, а босий. Не надрукують.
— Ще й як надрукують! — усміхнувся Мишко́. — Я до неї смішний підпис вигадаю.
Анатолій Савчук