Про що йтиметься в оповіданні?
Легенько відхиливши штору, вона довго вдивлялася в темінь. Потім зітхнула і повернулася в ліжко. Дрібна сльозинка скотилася на поду́шку і розтанула.
— Тобі сумно? — здогадався Каштанчик Штанько́. Він знав, що таке сльози: люди іноді спинялися, щоб сісти на лавочку і поплакати. Про щось своє.
— Так… — зізналася Світланка. — Я чекала вітання від тата. Він на небі працює лікарем, лікує зірки. Вони теж хворіють, адже в космосі сильні про́тяги. Бабуся каже, що всі хвороби від протягів… Але я не погоджуюсь, бо мій тато помер не від протягів...
Голос дівчинки затремтів.
Про кого ти дізнався / дізналася? Що буде далі?
— Його забрала війна. Він просто лікував людей, а тепер — зірки. Розумієш?
— Так, — Каштанчик відчув щось нове у своєму серці. Щемли́ве й холодне, як вітер.
— Щодня я чекаю зірок, — продовжила Дзвіня. — Коли якась зірочка мені підморгує, я знаю напевно, що це тато передає мені вітання. Тоді на серці стає тепло, і я чую легенький дзвін… А мама чує його рідко, бо дуже втомлюється. Тепер їй доводиться більше працювати...
Каштанчику пригадалося відчуття самотності, коли він лиши́вся сам на гілці… І лиш зірочки допомогли йому протриматися до ранку…
— Хоч ми не бачимо зірок, але можемо почути їх, якщо прислухаємося.
— Так, твоя правда… — дівчинка підійшла до музичного програвача́ й збільшила гу́чність. — Чуєш? Це зірки співають.
— Їхній спів подібний до вітру, який лагідно зачепив найменший у світі дзвіночок.
— Найменший у світі дзвіночок… — замислилася Дзвіня. — Дзвіночки — це радість. Вони нагадують мені про те, що сміх перемагає смерть.
— А після ночі настає ранок, і з тиші народжується музика.
— Так, завтра у нас буде день збира́ння звуків.
Цієї миті спів зірок затих і почалася колискова, під яку засинають зорі. Каштанчик уявляв, як високо в небі, за хмарами, зірочки глибоко позіхають і заплющують оченята.
— На добраніч…
— Солодких снів...
Катерина Єгорушкіна