Панько-Хвалько

Михайлик-Всезнайлик сказав, що якийсь змагун проїхав на ковзанах один кілометр за одну хвилину.

Овва! — закопилив губу Панько-Хвалько. — Я за хвилину проїду цілих п’ять кілометрів! Завиграшки!

Ти?! — здивувався жвавий Юрчик-Скубайкурчик. — Мовчи вже! Та ж ти взагалі не вмієш їздити на ковзанах!

— Коли вмію!

— А закладімся!

— То й закладімся!

Пощо вам закладатися?! — втрутився в розмову Івасик-Грубасик. — Ось за чотири дні, у неділю, будуть змагання з ковзанярства між класами. Нехай Панько прийде. Якщо він так славно їздить, то наш клас виграє. Згода?

Згода! — гукнули всі, і кожен побіг у своїх справах.

Щойно хлопці розійшлися, збагнув Панько, що занадто забрехався. Він же дійсно на ковзанах не вміє їздити! За чотири дні — змагання, а він ще ніколи ковзанів і на ногах не мав! Але Панько як Панько: довго не журився. «Якось-то буде, — подумав. — Спитаю поради в батька».

Тату, як довго треба на ковзанах учитися їздити? — спитався він увечері в батька.

Деколи — то й цілу зиму. Хто хоче добре їздити, мусить довго вправлятися, — відповів батько.

Похололо на душі в Панька. «Що ж то робити, лишенько моє? — думає собі. — Хіба до діда Опанаса по раду побігти: цей усе знає!»

Дідусю, голубе, навчіть мене на ковзанах їздити, та скоро, до неділі! — лебедів він до діда.

— На ковзанах? — здивувався дід Опанас. — Куди там! На сопілці грати, кошики виплітати, лук вигнути — навчу тебе, але й цього, мабуть, до неділі не втнеш. А на ковзанах їздити — то набагато складніша наука!

Тепер Панько вже насправді злякався. Ні їсти не може, ні спати, ні вчитися. Що ж йому робити, як перед друзями не осоромитися?

А час летить: уже п’ятниця, і суботній вечір, а ось і недільний ранок. Ще лишилося дві години... ще година, ще пів... Хіба збрехати, ніби ковзани попсувалися, або краще прикинутися хворим...

Уже мав лягати в ліжко, аж тут: стук, стук — і в хату вбігли хлопці. Ще й ковзани принесли. І слухати нічого не хотіли — ходи та й ходи! Вхопили за руки й потягли за собою.

Іде Панько як не своїми ногами. А на ковзанці лід гладкий-гладесенький!.. А хлопців та дівчат посходилося — тьма-тьменна!..

Почепили Панькові на спину число на білій хустці, на ноги дали ковзани — і гайда на лід! А Панько відразу гуп — і лежить, і ніяк не встане. Підвели його. А Панькові ноги трусяться, самі по льоду літають — одна сюди, друга туди! А глядачі так регочуться, аж лягають зо сміху.

Ось і знак дали, хлопці-змагуни погнали як вихор. А наш Панько знову гуп — та й лежить. І вже не встає, хоч його й просять.

Нараз над ним щось: гав-гав! Дивиться Панько, а це ж його собака пригнався за ним на лід.

Ухопив його Панько за шию, а той як дремене — та навздогін хлопцям! А Панько цупко держиться та тягнеться за ним по льоду. Ось уже собака наздо­гнав хлопців, уже й зрівнявся з ними — а глядачам аж заперло дух у грудях! А собака вже разом із Паньком увігнався перший до фінішу.

Ледве підвели Панька на ноги. Лице в нього подряпане, вбрання вимазане, боки обтовчені!.. Та більш за все сором його пече — під лід провалився б! Ось на очах у всіх з’ясувалося, що він хвалько і брехун! Бо хоч і перший був на фініші — так те кожен бачив, що це не він виграв, лише собака. Уже більше ніколи не буде хвалитися, хоч як би його язик не свербів!.. Із цією постановою поплентався наш Панько додому.

Відтоді друзі вже ніколи не чули, щоби Панько хвалився. Але за давні гріхи так і кликали його: Панько-Хвалько.

Володимир Барагура