§ 19. Права людини
і громадянина. Права дитини

Можна стверджувати, що права людини — ровесники людства. Вони зародилися вже тоді, коли почали виникати перші людські спільноти. У цих спільнотах були сильні та слабкі представники. Сила давала перевагу і владу. І цю владу могла обмежити лише інша більша сила. У слабких, які мали обов’язки й заборони, існувало уявлення про справедливість. Вони прагнули позбутися сваволі тих, хто взяв владу. Із цього й почалася тривала історія становлення прав людини як принципів, що мали обмежити владу сильних і дати кожній особистості можливість реалізувати себе в житті.

Люди завжди прагнули свободи. І в якийсь момент вони почали говорити, що мають право думати, висловлювати свої думки, вірити й діяти так, як самі бажають, а не так, як від них вимагають правителі.

Спочатку права людини уявляли як поступки між обов’язками й заборонами та безмежною свободою. Тобто громадяни могли користуватися своїми свободами, але в певних межах, встановлених державою. У той самий час держава мала забезпечувати та охороняти ці свободи. Такі з одного боку обмежені, а з іншого боку забезпечені свободи й називають правами людини.

Уперше права людини були записані в законах, що виникли під час американської та французької революцій, тобто повстань на захист свобод, — Декларації незалежності США (1776 р.) та Декларації прав людини і громадянина (1789 р.). Ці документи проголосили свободу совісті, слова, об’єднань, зборів, навіть право на повстання проти влади.

Протягом ХІХ ст. низка європейських країн записала у своїх законах соціальні права: на працю, освіту, охорону здоров’я, пенсії, відпочинок.

Зрештою в 1948 р. була сформульована Загальна декларація прав людини. Це збірка основоположних прав, які вибороло людство протягом тисячоліть. Проте перелік записаних там прав не є вичерпним. Кожна держава або суспільство може встановлювати й застосовувати більш розширений перелік прав.

Таким чином права і свободи є щитом, що захищає гідність кожної людини від посягань із боку влади, її представників та інших людей.

Права людини не гарантують того, що ми будемо щасливі, успішні, не є запорукою справедливості або добробуту, але вони захищають нас від принижень, утисків та забезпечують можливості розвитку.

Права людини природні, їх має кожна людина від народження тільки тому, що вона — людина. Вони ніким не даруються, їх не можна відібрати, заслужити або купити, вони просто існують.

Права людини невід’ємні. Це означає, що їх не можна втратити, оскільки вони стосуються самого факту існування людини. Однак за певних обставин дії деяких із них можуть бути припинені або обмежені. Наприклад, призупиняється низка прав людини, винної у скоєнні злочину. У разі введення комендантської години під час воєнного стану обмежується свобода пересування людей. Проте будь-які обмеження є тимчасовими та не можуть скасувати прав.

Права людини неподільні, взаємозалежні, але не взаємозамінні. Часто реалізація одного права залежить від існування багатьох інших прав, і немає жодного права, яке було б важливішим за інші. Натомість жодне право не може замінити собою інше.

Права людини є загальними, тобто вони однаково застосовуються до людей в усьому світі. Кожен має право користуватися правами незалежно від раси, кольору шкіри, віросповідання, майнового стану, політичних або інших переконань. Усі люди рівні в реалізації своїх прав, усі рівною мірою заслуговують на повагу.

Таким чином, в основі прав людини лежать дві основні цінності: перша — це людська гідність, а друга — рівність.

Крім прав, кожна людина має і обов’язки. Конституція України визначає їхній перелік (див. схему).

Майже кожна людина на Землі є громадянином (громадянкою) тієї чи іншої держави. Кожна держава гарантує своїм громадянам і громадянкам забезпечення їхніх прав.

Конституція України розрізняє поняття «права людини» і «права громадянина». Так, як уже зазначалося, до прав людини належать: право на життя; право на гідне ставлення; право на невтручання в особисте та сімейне життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на свободу думки і слова; право на рівне ставлення; право на власність; право на освіту; право на свободу світогляду і віросповідання тощо.

Щодо прав громадянина, то вони пов’язані зі сферою відносин людини із суспільством, державою. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином (громадянкою) якої вона є. Прикладом прав громадянина, встановлених у Конституції України, є:

• право громадян України на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації;
• право брати участь в управлінні державними справами;
• право на участь у проведенні мітингів, походів, демонстрацій тощо.

Права людини поширюються на всіх людей незалежно від місця проживання, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної держави. Отже, поняття «права людини» є ширшим, ніж «права громадянина».

У той самий час важливо розмежовувати поняття «права людини» і «свободи людини». Свободи людини — це сфери діяльності людини, у які держава не має втручатися. Вона лише окреслює межі, у яких людина діє за своїм вибором і на власний розсуд. Незважаючи на це, держава має забезпечити захист цих меж від втручання інших осіб.

Кожен член суспільства має права. Дитина є повноцінним членом суспільства. Проте із правової точки зору дитину не можна прирівнювати до дорослої людини. Дитиною вважається особа до досягнення 18 років.

Дитина має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того щоб дитина стала зрілою людиною в усіх відношеннях, їй необхідно мати певні додаткові можливості. Тому інтереси дитини в усіх видах діяльності ставляться вище інтересів дорослих та держави.

Права людини починаються з прав дитини — це загальноприйнята норма. Необхідність захисту прав дитини виникає тоді, коли порушуються її права, незалежно від того, чи усвідомлює це сама дитина.

Права дитини захищають органи опіки та піклування, органи державної влади або місцевого самоврядування, громадські організації та судові установи (див. схему).

Світові стандарти в галузі дотримання прав дитини закріплені в кількох важливих документах. Ще в 1924 р. було прийнято Женевську декларацію прав дитини. Питання захисту прав дитини знайшли відображення в Загальній декларації прав людини 1948 р. У 1959 р. ООН затвердила Декларацію прав дитини, яка справила значний вплив на політику держав. У 1989 р. було прийнято Конвенцію про права дитини, яку вважають своєрідною дитячою Конституцією. Вона допомогла змінити на краще життя дітей в усьому світі.