§ 13. Історія
як наука
і навчальний предмет

Усі науки поділяють на природничі та гуманітарні. Історія є складовою гуманітарних наук — галузі досліджень, предметом яких є людина як суспільна (культурна, моральна, духовна) істота, а також усе, що нею створене.

Вивчення гуманітарних наук сприяє розвитку особистості та виробленню нею творчого підходу до вирішення різних життєвих ситуацій. Це люди, які здатні самостійно мислити та усвідомлено сприймати події, що відбуваються в країні та світі, мають чітку громадянську позицію та широкий світогляд. Ці завдання вирішує історія як навчальний предмет.

Історія взагалі та історія України зокрема виконують декілька важливих функцій (завдань):

• пізнавальна. Це сам процес вивчення історії. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового;
• світоглядна. Світогляд — це погляд на світ, суспільство, закономірності його розвитку. Вивчаючи історію, людина опановує загальні наукові методи пізнання навколишнього світу, які знадобляться їй під час вивчення інших наук та в повсякденному житті;
• практична. Людина кожного дня використовує знання й досвід попередніх поколінь, які допомагають їй будувати майбутнє;
• виховна. Знання історії свого народу та світової історії виховує почуття патріотизму, любові до рідної землі та свого народу.

Наукове дослідження історії можливе тільки за умови дотримання певних наукових принципів. Охарактеризуємо декілька з них.

Принцип історизму вимагає, щоб історичні факти, явища й події розглядалися відповідно до конкретно-історичних обставин тих часів. Історизм дозволяє «вжитися» в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків людей і події, порівняти із сучасністю.

Принцип об’єктивності пропонує історику в дослідженні спиратися лише на реальні факти у вивченні історії, не викривляючи їх. Кожне явище слід вивчати, розглядаючи як позитивні, так і негативні факти незалежно від того, подобаються вони чи ні, підтверджують існуючу думку або спростовують її.

Завдяки принципу соціального підходу історичні процеси розглядаються з урахуванням поведінки, інтересів, прагнень, бачення майбутнього різними групами суспільства.

Крім загальних принципів, в історичному пізнанні використовуються і наукові методи історичного дослідження. Вони поділяються на три категорії: загальнонаукові, власне історичні та спеціальні.

Основний метод будь-якого наукового дослідження — це експеримент. Головна мета експерименту — встановити взаємозв’язки між певними діями та їхніми наслідками й перевірити факти.

Експеримент активно використовують у природничих науках. Проте для більшості гуманітарних наук провести експерименти неможливо або неетично. Зокрема це стосується історії, адже в минуле не можна повернутися.

Однак якщо поглянути на події історії як на експеримент, результати якого ми знаємо, то дослідження історії та інших гуманітарних наук набуває зовсім іншого значення. Головним завданням істориків стає вміння робити висновки, виявляти закономірності з таких «природних експериментів». Тобто слід з’ясувати, чому події відбувалися саме так.

До власне історичних методів належать:

• хронологічний метод — передбачає відтворення (реконструкцію) послідовності подій, щоб збагнути справжню суть їхніх причин і наслідків;
• синхронний метод — передбачає пошук взаємозв’язку між подіями в різних сферах життя суспільства;
• порівняльно-історичний метод — допомагає виявити спільне й відмінне в розвитку за схожих умов та вказати визначальний чинник;
• метод історичного моделювання — дозволяє показати закономірності етапів історичного розвитку;
• структурно-системний метод — надає можливість розглядати суспільство як складну систему, пронизану численними зв’язками і впливами;
• метод періодизації — дозволяє усвідомити розвиток історичних подій на значних відрізках часу.

Також існують спеціальні методи, які запозичені з інших наук.

Під час здійснення дослідження слід пам’ятати, що історія — це перш за все інтерпретація подій, що відбулися. Тільки за умови поєднання всіх наукових принципів і методів може бути забезпечена достовірність у висвітленні минулого.

Українська історична наука налічує майже тисячу років. Першими історичними творами були літописи. Батьком української історії сучасна історична спільнота вважає ченця Києво-Печерського монастиря Нестора. Він склав літопис «Повість минулих літ».

Нестора Літописця можна вважати істориком із кількох причин. По перше, він описав не лише сучасні йому події, а й ті, що відбулися на сотні років раніше. По-друге, він чітко визначив мету своєї праці: «звідки пішла Руська земля, хто в ній почав княжити першим і як Руська земля виникла». По-третє, він не лише розповів про події, а й дав їм свою оцінку.

Наприкінці XVII ст. почали з’являтися вже справді історичні дослідження. У 1672 р. ректор Києво-Могилянського колегіуму Феодосій Софонович склав «Хроніку з літописців стародавніх», яка розповідає про події, що відбувалися на українських землях від появи Русі до XVII ст. У 1674 р. з’явився короткий історичний огляд подій Русі — «Синопсис». Цей твір протягом кількох сотень років був своєрідним підручником з історії та витримав близько 30 видань. Автором «Синопсису» вважають архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля.

На початку XVIII ст. було створено низку творів, які отримали узагальнену назву «козацькі літописи». Їхніми авторами були Роман Ракушка-Романовський, Самійло Величко, Григорій Грабянка. Вони не просто описали головне явище тих часів ― Національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького та подальші події цього періоду, але й намагалися пояснити їх.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. відбувся перехід від накопичення історичних знань до наукового опрацювання відомостей. У другій половині XIX ст. остаточно сформувалося бачення історії України. Історією почали займатися вже професійні історики.

Науковий доробок українського історика ХІХ ст. Миколи Костомарова налічує понад 300 праць, серед яких «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Павло Полуботок» та інші. М. Костомаров розглядав народ як головну рушійну силу історії. Він відстоював ідею самостійності української нації, окремішності українського історичного процесу.

Історик Володимир Антонович першим серед української історичної спільноти почав використовувати термін «Україна-Русь» для позначення Княжої доби історії України. Неоціненним є його внесок у пошуки й збереження джерел з історії України XVI—XVIII ст. та розвитку археології.

Першою українською історикинею була Олександра Єфименко. Їй належать праці «Нариси з історії Правобережної України», «Історія українського народу».

Дослідженню історії українського козацтва присвятив своє життя Дмитро Яворницький. Підсумком його багаторічної наукової діяльності стала «Історія запорозьких козаків».

Науковий доробок Михайла Грушевського складають понад дві тисячі праць. Чільне місце серед них посідає «Історія України-Руси» в десяти томах. Завдяки М. Грушевському сформувалося бачення окремої від історії інших народів української національної історії.

Також серед українських істориків можна відзначити Наталію Полонську-Василенко, Дмитра Багалія, Дмитра Дорошенка, Ярослава Дашкевича, Івана Крип’якевича, Івана Лисяка-Рудницького та інших.

Вивчення минулого нашої Батьківщини триває і сьогодні. Наука історія України зібрала достатньо фактів, щоб відтворити наше історичне минуле.

Історичних праць накопичилося дуже багато, тому здійснити ґрунтовне дослідження без попереднього історіографічного огляду неможливо. Історик має опрацювати літературу та дізнатися, як сприймали ці події його попередники.

Крім того, що історія є об’єктом наукових досліджень, вона надихає творчих людей на написання художніх творів. Заслугою письменників і поетів є те, що вони створюють образ епохи, історичних постатей. Історичні твори також мають просвітницький характер. Вони є своєрідними посібниками для вивчення історії України. Наприклад, пам’ятка давньої літератури «Слово о полку Ігоревім» зображує події, пов’язані з походом князя Ігоря проти кочового народу половців.

Тарас Шевченко у своїх творах створив низку історичних образів, зокрема Б. Хмельницького, І. Гонти, М. Кривоноса, Д. Байди (Вишневецького) та інших козацьких ватажків. У поемі «Гайдамаки» поет відтворив події народних повстань.

Першим історичним романом української літератури є «Чорна рада» Пантелеймона Куліша. Історію рідного народу та його боротьбу за незалежність змальовано в художніх творах Івана Франка («Захар Беркут»), Михайла Старицького («Останні орли», «Оборона Буші») та інших українських письменників.

Чимало творів присвячено Козацькій добі, наприклад, «Таємний посол» Володимира Малика, «На брата брат» Юрія Мушкетика, «Орда» Романа Іваничука, «Собор» Олеся Гончара та інші.

Драматичні події XX ст. також стали джерелом для створення багатьох літературних образів. Через літературні твори відбулося осмислення подій Першої та Другої світових війн, революції, Голодомору та репресій 20—30-х рр. ХХ ст. тощо. Про них ви докладно дізнаєтеся на уроках історії у старших класах.

Світову славу здобув роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський», у якому передано трагедію українського народу часів сталінського режиму. Цій самій темі присвячений і роман письменника «Тигролови» (перша назва «Звіролови»).

Історичній темі також було присвячене творче життя Павла Загребельного. Йому належить роман «Диво», тема якого пов’язана з будівництвом Софійського собору. «Роксолана» — твір П. Загребельного про українську дівчину Настю Лісовську, що під час татарських набігів на українські землі потрапила в полон Османської імперії. Ставши дружиною султана, вона мала можливість впливати на події в державі. Роман П. Загребельного «Я, Богдан», присвячений постаті гетьмана Б. Хмельницького, належить до кращих історичних творів української літератури.