§ 12. Збереження інформації та історичних пам’яток. Пам’ятники

Людська пам’ять, якою б доброю вона не була, може вмістити лише обмежений обсяг інформації. До того ж для тривалого зберігання та передачі інформації пам’ять є не дуже зручним інструментом.
Люди шукали зовнішній носій інформації. У різний час із цією метою використовувалися стіни печер, вузлики, глиняні таблички, папірус, пергамент, папір, магнітна стрічка, диски, хмарні технології тощо. Пошук надійних і доступних способів збереження інформації триває й зараз.

Сукупність накопичених людством ідей і знань, організованих у доступній для отримання формі, має назву інформаційні ресурси. До них належать книги, статті, наукові праці, дані про передовий виробничий досвід тощо.

Для того щоб люди змогли ознайомитися з надбаннями минулого, створюють спеціальні установи — музеї. Речі, які виставлені в музеях для огляду відвідувачами, називають експонатами. Сукупність експонатів, об’єднаних певною темою, є експозицією.

За призначенням музеї поділяються на історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо. Як приклад можна згадати Національний музей історії України в Києві, Дніпропетровський національний історичний музей імені Д. І. Яворницького, Музей археології Середнього Подніпров’я в Чигирині (Черкаська область), Музей археології та печерних міст у Бахчисараї (Автономна Республіка Крим), Музей трипільської культури в Переяславі (Київська область), музей цукру на Вінниччині, музей бджільництва на Полтавщині та багато інших. У кожній області, районі, місті існують краєзнавчі музеї. Загалом в Україні налічується близько 5 тис. різноманітних музеїв.
Важливими під час відвідування музеїв є екскурсії. Екскурсоводи ― люди, які їх проводять, привертають увагу до найбільш цікавих експонатів, наголошують на їхній цінності для науки.

Найбільше документів в Україні зберігається в центральних державних історичних архівах Києва та Львова. Лише в Києві налічується понад 1,5 млн одиниць архівних матеріалів. Існують окремі спеціалізовані архіви, обласні тощо.
Перш ніж документи потрапляють на зберігання, працівники архівів — архіваріуси — ретельно перевіряють стан документів. Виявлені пошкодження усувають шляхом реставрації. Потім документам присвоюють номери та виставляють їх у відповідному порядку, щоб можна було швидко знайти необхідні матеріали.
Писемні історичні джерела, переважно книги, зберігаються і в бібліотеках. Працівники бібліотек складають каталог, організовують зберігання книг, а також обслуговують читачів.

Останнім часом усе частіше книги переводять в електронний формат — оцифровують. Це дає змогу зберігати їх в електронних бібліотеках, до яких можна потрапити через мережу інтернет із будь-якого куточка світу за допомогою електронних пристроїв.

Україна має багатовікову історію та культуру. Свідченням цього є пам’ятки історії та культури, які допомагають зберегти історичну пам’ять. Вона покликана передавати досвід і знання про минуле. Пам’ятки є в кожному регіоні України. Завдяки ним місто або село може стати відомим у світі.

До наших днів збереглися замки, фортеці, палаци та садиби, парки, монастирі й храми, промислові підприємства та багато інших архітектурних витворів мистецтва. Іноді із сукупності пам’яток постають цілі ансамблі, що відтворюють атмосферу минулих часів. Найвідомішими з них, зокрема, є ансамблі пам’яток історичного центру Львова, Старого міста Кам’янця-Подільського, Києво-Печерської лаври тощо.

До пам’яток історії належать також пам’ятні місця та предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства й держави, твори мистецтва, які мають історичну, наукову, художню цінність. Це можуть бути археологічні пам’ятки.
Історичну цінність мають місця масових поховань померлих та загиблих у війнах і під час трагічних подій, місця затоплення бойових кораблів, залишки військової техніки, озброєння. Цінними також є кіно- та фотодокументи, звукозаписи, стародавні рукописи й архіви, записи фольклору та музики, рідкісні друковані видання, тобто все те, що становить історичну й культурно-мистецьку цінність.

Усі пам’ятки історії та культури, розташовані на території України, охороняються державою. Лише Державний реєстр нерухомих пам’яток України налічує близько 56 тис. об’єктів історичної спадщини. Пам’ятки історії та культури, що розташовані на території України, є невід’ємною складовою світової культурної спадщини. Вони є безцінними історичними джерелами, які допомагають розвитку науки, освіти й культури, сприяють формуванню почуття патріотизму та естетичному вихованню. Дбайливе ставлення до пам’яток історії та культури — обов’язок громадян України.

Із давніх часів люди намагалися зберегти пам’ять про певні визначні події (перемоги, етапи розвитку, важливі зрушення в житті тощо). Ще із часів Античності виникла традиція увічнення подій у вигляді пам’ятників і меморіалів (людям або подіям). Кожна така споруда не тільки зберігає, але й створює образ людей і подій. Крім того, меморіалам належить важлива роль в організації життєвого простору громади. Зазвичай пам’ятники споруджували в центрі міста, на площі, на визначних місцях тощо.

Пам’ятники на українських землях відомі з давніх часів. Із тих, що збереглися, виділяються ідоли. Їх використовували під час релігійних обрядів. У кочових народів були поширені «кам’яні баби» — скульптурні зображення на похованнях, у важливих місцях як орієнтири в степу. Перші «кам’яні баби» з’явилися близько 6 тис. років тому. Їх почали зводити перші жителі степів. Найбільша кількість таких пам’ятників зберігається в Дніпропетровському національному історичному музеї імені Д. І. Яворницького. Там налічується 67 «кам’яних баб». Традицію кочівників продовжили й українські козаки, які встановлювали козацькі хрести.

У грецьких містах-державах на узбережжі Чорного моря існували пам’ятники, які наслідували античну традицію. Їхні залишки археологи знаходять і зараз.

Масове поширення пам’ятників на українських землях у звичному для нас вигляді припадає на XVIII—XX ст.