§ 10. Історичні джерела та їхні різновиди

За час свого існування та розвитку люди залишили чимало «слідів» своєї діяльності. Історики старанно відшукують їх, намагаючись відтворити життя минулого. Усе, що залишилося від людської життєдіяльності та збереглося до нашого часу, називають історичними джерелами (див. схему).

Найчисленнішими історичними джерелами є речові. До них належать кістки тварин і людей, знаряддя праці, посуд, будівлі, монети, печатки, прикраси — усе, що свідчить про життя та діяльність людей.

Значну частину речових джерел досліджує археологія. Завдяки вченим-археологам було знайдено знаряддя праці, зброю, прикраси, будівлі, якими люди користувалися дуже давно.
Праця археологів є складною і тривалою. Розкопкам передує археологічна розвідка: учені збирають інформацію за усними й писемними джерелами (про них ви дізнаєтеся в наступному пункті параграфа), здійснюють пробні розкопки. Якщо результати розвідки успішні, розпочинається основна робота. Знявши верхній шар ґрунту, археологи далі працюють дуже обережно пензлями та ножами. Кожну знахідку записують у спеціальному щоденнику, де фіксується хід роботи. Після закінчення розкопок встановлюють вік знахідок, збирають і відновлюють пошкоджені предмети, відтворюють імовірний перебіг подій.

Багато інформації про історичні події надають писемні джерела, хоча людство вперше почало робити записи лише близько 6 тис. років тому. На українських землях писемні джерела мають ще коротшу історію.
Перші писемні згадки про українські землі мають вік близько 3 тис. років. Поширення писемності на території нашої держави розпочалося лише після запровадження християнства в Х ст. Проте давніх писемних джерел збереглося мало. До них належать написи на будь-якій поверхні (на стінах печер та споруд, камені, посуді, папірусі, пергаменті, папері та інших матеріалах): літописи, грамоти, документи, спогади, листи, художні твори тощо.

Появі писемності в історії людства передувала дописемна доба. У цей період існували лише усні перекази про минуле. Це легенди, міфи, прислів’я, народні пісні, казки тощо. Усі вони не тільки є витвором народної фантазії, а й розповідають про події, що відбулися. Ці свідчення минулого називають усними джерелами.

Дізнатися про минуле також допомагають етнографічні джерела — народні звичаї, обряди, традиції українців та інших народів.

Фотографії та кінофільми, голосові записи, які з’явилися в ХІХ ст., також стали важливими джерелами інформації про історичні події. Вони, мабуть, є найбільш достовірними, але охоплюють лише незначний відрізок життя людства.

Від кінця ХХ ст. сформувався новий тип джерел — цифровий. Його основою є документ, що має принципово нову матеріальну і знакову основу — двійковий знак (біт). Для відтворення такої інформації обов’язковим є посередництво технічних пристроїв (комп’ютер, смартфон тощо). Вони подають інформацію, зафіксовану цифровим кодом, у формі, доступній для сприйняття: текстовій, графічній, табличній, аудіо- та відеозапису тощо. Цифрові джерела зберігаються у спеціальних архівах і бібліотеках (про них ви дізнаєтеся в наступному параграфі). Оцифрування дає змогу більш ретельно дослідити й зберегти джерело.

Поділ на типи джерел є умовним. Деякі джерела можна віднести одразу до декількох видів. Так, стародавня монета, зброя є речовими й водночас писемними джерелами, якщо на них є написи.
Велику кількість джерел (речові, етнографічні, писемні, фото- і кінодокументи тощо), які містять зображення, іноді виділяють у самостійний вид — зображальні джерела.
Кожне окреме джерело відображає лише певний бік минулого та містить обмежений обсяг історичної інформації. Оскільки всі пам’ятки минулого були створені людьми, історичні джерела відображають їхнє бачення подій. Відтворити найбільш повну картину життя людини певної епохи дозволяє поєднання інформації з усіх можливих видів джерел (див. схему).