Довідник Модуль 3.3

Ненасильницька комунікація є однією з форм етичного спілкування, бо вона не допускає приниження; націлена на справедливість і взаєморозуміння; зменшує агресію і маніпуляції. Поняття «етичне спілкування» набагато ширше: воно включає, наприклад, академічну доброчесність, етичні норми в роботі журналіста, вчителя чи політика, мовний етикет тощо.

Якщо людина думає виключно про свої почуття та потреби, у комунікації складається агресивний посил. Якщо ж людина думає лише про почуття й потреби інших, то в неї накопичуватися непроявлена агресія. І те, і інше негативно впливає на розвиток комунікації. Ненасильницьке спілкування пропонує такий спосіб донесення своєї думки, коли важливим стає не оцінювати, а говорити про факти, особисті почуття й потреби, висловлювати прохання замість вимоги.

Ненасильницьке спілкування складається з 4-х компонентів:

• спостереження без суджень і оцінок;
• ваші почуття та потреби;
• почуття та потреби інших (припущення);
• прохання.

Формула ненасильницької комунікації має такі послідовні компоненти:

1. Тут і зараз: що відбувається в мені? Без критики і вимог дай собі відповідь на це питання.
2. Що відбувається в комунікації з іншим? Тобто, мої спостереження можуть бути в такому форматі: я помічаю, я бачу, я чую…
3. Як мені з цим? Я відчуваю … (тут слушний момент усвідомити власні почуття).
4. Чим це було спричинено? Мої почуття повідомляють мені про такі потреби зараз …
5. Чого я хочу? Якщо я обираю цим поділитися з іншим, моє прохання може бути … (це прохання рекомендовано формувати з повагою до себе та людей навколо).
6. Які в іншого/ої зараз можуть бути почуття і потреби? Я можу прийняти тебе з емпатією. Мені не обов’язково погоджуватися з тобою, але я можу поважати твої потреби і шукати спосіб, щоб нам обом було добре.

Верифікація інформації – це процес перевірки достовірності та істинності даних. Це означає підтвердження того, що інформація є правдивою, точною, а надані дані або документи належать заявленій особі або відповідають певним вимогам. Метою є зменшення ризиків шахрайства, забезпечення безпеки, відповідності стандартам та законам.

Здійснити верифікацію інформації можна за такими прийомами:

• перевірка джерела (автор, видання, репутація джерела);
• перехресна перевірка (зіставлення даних із кількома незалежними джерелами);
• аналіз дати й актуальності (чи є новина свіжою, чи не видають старе за нове);
• фактчекінг (звернення до перевірених сайтів і сервісів фактчекінгу);
• перевірка візуальних матеріалів (аналіз деталей на фото / відео);
• аналіз мови й стилю (чи є маніпулятивні елементи: емоційність, узагальнення, тиск на страх чи обурення);
• верифікація в соцмережах (перевірка акаунтів, кількості підписників, справжності профілю).

Уявімо, що ви бачите рекламу: «Наш вітамінний напій гарантує повне відновлення імунітету за 3 дні. Купуйте лише сьогодні зі знижкою 60%!». Щоб перевірити її достовірність, можна застосувати описані вище прийоми:

• Перевірка джерела: хто розмістив рекламу? Чи є це офіційний сайт компанії, чи маловідомий акаунт?
• Перехресна перевірка: чи підтверджують подібні дані інші надійні медичні ресурси або відгуки справжніх користувачів?
• Фактчекінг: чи існують наукові докази того, що імунітет можна «повністю відновити за 3 дні»?

Такий підхід допомагає визначити, чи можна довіряти рекламному повідомленню, чи воно має ознаки маніпуляції або шахрайства.

Синтаксичні синоніми є різними способами висловлення одного й того ж значення. Вони дають мовцеві можливість закцентувати увагу слухача в кожній конкретній комунікативній ситуації на найважливішому, урізноманітнюють мовлення, забезпечують його гнучкість і виразність. Вибір синонімічної конструкції залежить від стилю і мети висловлювання.

Синонімічні моделі синтаксичних одиниць у складному та простому ускладненому реченні утворюють різні синонімічні пари, зокрема:

• Складнопідрядні речення з підрядною означальною частиною і прості речення, ускладнені дієприкметниковим зворотом: І замовкло, як іскра, заллята водою (Іван Багряний) – І замовкло, як іскра, яку залили водою – складнопідрядне речення з підрядною означальною частиною. (Порівняйте – Наталка тільки очима мерехкотіла, задоволена.)
• Складнопідрядне речення з підрядною частиною часу і просте речення, ускладнене дієприслівниковим зворотом: Люди перестають мислити тоді, коли перестають читати (Д. Дідро) – Перестаючи читати, люди перестають мислити тоді.
• Складнопідрядне речення з підрядною частиною умови і просте речення, ускладнене дієприкметниковим / прикметниковим зворотом: Робота, відкладена на завтра, рідко вдається (Нар. тв.). – Якщо роботу відклали на завтра, то вона рідко вдається; Захоплені грою діти не звернули уваги на дощ. – Оскільки діти були захоплені грою, то вони не звернули уваги на дощ.

Досвід автора і досвід читача — це діалог емоційних реакцій, моральних виборів і життєвих ситуацій. Читач не може «привласнити» досвід автора, проте здатен пережити у власній уяві ті емоції й почуття, які викликає твір.

У романі «Тигролови» Іван Багряний поклав в основу художньої оповіді власний драматичний досвід переслідувань, ув’язнення, неволі та втечі. Авторський досвід стає джерелом образів, подій і настроїв, але водночас — лише «першим кроком» до читача: текст оживає по-справжньому тоді, коли читач приносить у нього свій життєвий багаж. Учні, звісно, не мають досвіду ГУЛАГу, тайги чи втечі з потяга під обстрілом, але вони мають досвід почуттів і моральних виборів, які дозволяють співвіднести себе з текстом:

• досвід боротьби за свободу, незалежність, власну гідність;
• відчуття несправедливості чи тиску;
• потреба у власному «просторі свободи»;
• досвід родинної підтримки або, навпаки, її нестачі;
• сміливість у складній ситуації;
• вибір між страхом і відповідальністю;
• досвід переїзду, адаптації, «втечі» від чогось складного (у переносному значенні);
• переживання втрат, небезпеки, загрози;
• розуміння того, що таке «свій дім» і як його оберігати.

Отже, йдеться не про ідентичність досвіду, а про перегук емоційних, моральних і життєвих ситуацій, який і створює простір зустрічі автора та читача.

Автобіографічний твір — це літературний твір, в основі якого лежать реальні події з життя автора, що художньо осмислені та переосмислені. Автор використовує власні спогади для побудови сюжету, а головним героєм зазвичай виступає він сам, хоча його образ може бути художньо трансформований.

Яскравим прикладом автобіографічного твору в українській літературі є роман Івана Багряного «Тигролови». Роман ґрунтується на особистому досвіді письменника, який у 1930-х роках пережив переслідування радянською владою, арешт і втечу з-під варти. Хоча сюжет подано в пригодницькій формі, образ Григорія Многогрішного має автобіографічні риси: непокора системі, воля до свободи, прагнення вижити попри нелюдські обставини. Роман передає внутрішній опір митця тоталітаризму.

У зарубіжній літературі відомим автобіографічним твором є роман Джека Лондона «Мартін Іден». Роман значною мірою відображає власний шлях Лондона від бідності до письменницького успіху. Головний герой, талановитий самоучка, бореться з соціальними бар’єрами й внутрішніми сумнівами — так само, як Лондон у молодості. У творі прочитується особиста драма автора та його розчарування суспільними цінностями.

Антагоніст — персонаж, який є ворогом головного героя чи героїв і поборювання якого відіграє помітну або й провідну роль у сюжеті художнього твору. Здебільшого антагоністи є негативними персонажами й уособлюють собою ті чи інші вади. У класичній літературі ними є чільні лиходії, що активно протистоять протагоністам. Однак, модерні автори подекуди змішують їхні функції й часто міняють їх місцями, творячи заплутані сюжети.

Не варто плутати антагоністів із героями, які змагаються між собою — в цьому разі їхні лінії більш-менш рівноправні, так само відносно рівномірно розподілені й авторські симпатії. У випадку ж з антагоністом чітко видно, хто саме є головним героєм, чия сюжетна лінія є основною, а чия — допоміжною. Антагоніст у композиції здебільшого має допоміжну роль, втілюючи проблему, яку повинні розв'язати головні герої, його сюжетна лінія не є самостійною і слугує для поступу ліній головних героїв.

Позаяк антагоністам зазвичай приділяється далеко менше уваги, ніж протагоністам, їх нерідко увиразнюють якісь особливі, прикметні, гіпертрофовані риси вдачі й зовнішності. Колоритна подоба замінює антагоністам глибину характеру, на показ та розвиток якого часто-густо елементарно бракує часу, позаяк більшу частину зображуваного простору обіймає протагоніст.

(Джерело: Вікіпедія)