Довідник Модуль 3.1

Відповідно до енциклопедичного словника¹, етика – це філософська наука, об’єктом дослідження якої є мораль, моральність; система моральних норм і цінностей, властива певній спільноті, соціальній, професійній або іншій групі людей. Етика як наука зосереджує увагу на проблемах сутності й функціонування моралі, досліджує специфіку моральних норм і цінностей, зʼясовує моральні аспекти людської свідомості, діяльності й спілкування, аналізує мову моралі, значення і функції моральних висловлювань.

Як видно з визначення, у колі питань, якими займається етика як наука, особливе місце належить спілкуванню, адже будь-яка діяльність людей опосередкована комунікацією, досягнення позитивних результатів у будь-якій діяльності – це передусім уміння людей вибудовувати взаємодію на гуманістичних, моральних засадах, знаходити спільну мову, компроміс.

Моральні норми і принципи — це певні вимоги та заборони, що регулюють діяльність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілкування. Ці норми та принципи, встановлені людьми в суспільстві на певному етапі його розвитку, є взірцем поведінки та обов’язкові для виконання.

Люди у своїй поведінці та спілкуванні дотримуються різних моральних норм і правил. Розумна людина весь час намагається контролювати свої дії, вчинки. Нерозумна, на думку Конфуція, робить три помилки: говорить, коли не час говорити; не говорить, коли настав час говорити; і говорить, не помічаючи міміки. Нині людина звертається або до моральних норм, прийнятих суспільством, або до особистих моральних норм і принципів.

Моральними цінностями визначаються особливості комунікативних установок на взаємодію та спілкування між людьми. Якщо людина сприймає гуманність як цінність, то її комунікативні установки будуть гуманістичними. Така людина буде у взаєминах з іншими доброю, чесною, порядною, справедливою, буде з повагою ставитися до інших.

Під час спілкування слід дотримуватися основних принципів етики:

• не роби іншому того, чого б ти не хотів, щоб він робив тобі («золоте правило етики»);
• що ти робиш іншим, те робиш і собі².

Цими ключовими принципами радять користуватися, наприклад, і в діловій комунікації в різних її видах («зверху-вниз», «знизу-вверх», «по горизонталі»):

1. Етика ділового спілкування «зверху-вниз» (керівник-підлеглий). Золоте правило етики в цьому разі можна сформулювати таким чином: «Ставтесь до свого підлеглого так, як ви хотіли б, щоб до вас ставився керівник».
2. Етика ділового спілкування «знизу-вверх» (підлеглий – начальник). Загальне етичне правило поведінки звучить так: «Ставтесь до свого керівника так, як ви хотіли б, щоб до вас ставились ваші підлеглі».
3. Етика ділового спілкування «по горизонталі» (партнер-партнер, співробітник-співробітник) полягає у правилі: «У діловому спілкуванні ставтесь до свого партнера, колеги так, як ви хотіли б, щоб він ставився до вас»³.

Якщо дотримуватися цих принципів у процесі комунікації, постійно здійснювати самоаналіз своєї комунікативної поведінки, поводитися дружньо, без агресії, то можна успішно досягати мети відповідної комунікації.

¹ Етика / В. А. Малахов, Г. Б. Марушевський, А. А. Субботін, А. М. Єрмоленко, Д. М. Годлевська, В. П. Шибіко, П. І. Косуха, В. С. Лісовий // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. – Режим доступу: esu.com.ua.

² За: Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Іщенко Т. Д., Мельничук Т. Ф., Чуприк Н. В., Анохіна Л. П. Етика ділового спілкування / за редакцією Т. Б. Гриценко, Т. Д. Іщенко, Т. Ф. Мельничук / Навч. посібник. К.: Центр учбової літератури, 2007. 344 с.

³ Баранівський В. Ф., Боднар А. Я., Терещенко Л. Ф. ПРИНЦИПИ ЕТИКИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ У ПСИХОЛОГІЇ БІЗНЕСУ. ekmair.ukma.edu.ua.

В умовах небувалого зростання обсягів інформації, з якими має справу сучасна людина у зв’язку з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, особливого значення набуває вміння добирати якісну інформацію, яка відповідає конкретним навчальним, діловим чи іншим цілям. Для цього на практиці варто керуватися низкою критеріїв добору інформації, а саме зважати на достовірність, повноту (достатність), надійність, своєчасність, точність, актуальність, доступність, відповідність інформації. Крім того, у деяких випадках важливо враховувати й деякі додаткові критерії, як-от: цінність, комплексність, зрозумілість, репрезентативність тощо.

Сутність визначених критерії полягає в такому:

• Достовірність. Інформація відповідає дійсності, не містить помилок чи спотворень, маніпуляцій, а також не є емоційно забарвленою чи сенсаційною.
• Повнота (достатність). Кількість і якість інформації є достатніми для повного розуміння ситуації та прийняття рішень.
• Надійність. Інформація є перевіреною, наприклад, з авторитетного джерела чи першоджерела, не характеризується надмірною емоційністю чи сенсаційністю.
• Точність. Інформація є детальною (з необхідним рівнем деталізації), пропонує посилання на першоджерела тощо, характеризується близькістю до реального стану об’єкта, процесу, явища тощо.
• Своєчасність. Інформація надходить вчасно, щоб мати практичне значення.
• Актуальність. Інформація відповідає поточним потребам, відповідає сучасним науковим уявленням про предмети, явища.
• Відповідність. Інформація відповідає поставленій меті, з якою здійснюється її пошук і добір.
• Доступність (зрозумілість). Інформація подана в спосіб, який відповідає рівню реципієнтської аудиторії, за потреби – без спотворень адаптована до цього рівня.
• Цінність (корисність). Інформація має практичну цінність і допомагає у вирішенні проблеми.
• Комплексність. Інформація, крім основної запитуваної, містить супровідну, яка необхідна для повного розуміння.

В умовах сьогодення основним джерелом, де шукають інформацію, що відповідає окресленим вище критеріям, є мережа Інтернет. Утім, не втрачають значущості й традиційні джерела інформації – книги (бібліотеки, книгарні), довідники, енциклопедії, газети / журнали, контакти з експертами, архіви та спостереження.

Пошук інформації в інтернеті включає використання пошукових систем (як-от Google, Bing), навігацію через гіперпосилання або пряме введення URL-адреси. Останнім часом популярності набуває пошук з використанням штучного інтелекту (ШІ), однак у цьому разі необхідно особливо ретельно опрацьовувати те, що пропонує ШІ, оскільки він схильний до «вигадування» джерел у разі браку інформації тощо.

Пошукова діяльність в інтернеті зазвичай побудована за таким алгоритмом:

1. Визначення ключових слів або фраз.
2. Уведення їх у рядок пошуку.
3. Перегляд результатів (списків посилань з короткими описами).
4. Перегляд посилань, які найбільш точно відповідають шуканому.
5. За потреби – уточнення запиту і повторення процедури пошуку.

Якщо пошукова діяльність відбувається в спеціалізованих середовищах, наприклад, інтернет-бібліотеках, каталогах тощо, то тут на допомогу приходять фільтри пошукових систем, де запит можна сформувати за датою, форматом документа, мовою, назвою, видавцем тощо.

У багатьох випадках доводиться поєднувати пошук інформації в мережі Інтернет з отриманням інформації іншими способами (методами), як-от шляхом:

• опитування, яке може проводитися як:
  • анкетування (письмове опитування за анкетою (офлайн / онлайн));
  • інтерв’ювання (особиста, телефонна чи онлайнова бесіда за планом, фіксація відповідей);
  • фокус-група (обговорення певного набору питань з невеликою групою людей, зазвичай очно);
• спостереження (систематичне вивчення об’єктів, явищ у реальних умовах);
• експериментування (вивчення змін, поведінки під впливом певних факторів);
• аналізу документів і літератури (вивчення паперових документів, наявних наукових та інших джерел).

Просте речення – це граматично, інтонаційно оформлена синтаксична конструкція, що має одну граматичну основу (підмет і присудок, або тільки підмет, або тільки присудок) і виражає закінчену думку.

З огляду на ситуацію спілкування та потребу більш детально й точно виразити думку мовець / мовчиня може доповнювати односкладне або двоскладне просте речення певними додатковими елементами, ускладнюючи їх формально й змістово. Такі речення називають простими ускладненими. Ці речення не є самостійними синтаксичними одиницями. За структурою вони є простим реченням, однак у процесі їх аналізу обов’язково необхідно окремо характеризувати елементи ускладнення.

Загалом прості ускладнені речення – це часто ніби проміжна ланка між простим і складним реченням, оскільки в багатьох випадках просте ускладнене речення можна трансформувати у два або кілька простих чи ж, навпаки, в якесь складне речення: складносурядне, складнопідрядне або безсполучникове.

Наприклад, ті, значення, які ми виражаємо в простому реченні другорядними членами, можуть більш деталізовано бути висловлені в простих ускладнених реченнях відокремленими членами речення, а в складних реченнях – підрядними частинами тощо. Управні мовці / мовчині завжди здатні легко варіювати ці способи вираження подібних значень, обираючи серед можливих синонімічних конструкцій найвлучнішу, що відповідає меті комунікації, стилю мовлення.

Прості ускладнені речення мають значний стилістичний потенціал, адже в одному реченні, тобто з використанням меншої кількості мовних засобів, удається виразити складніший зміст, створити певну емоційність.

Оскільки просте ускладнене речення за своєю структурою є своєрідним поєднанням кількох змістових частин — основної і однієї або кількох ускладнювальних, — мовці часто припускаються логічних помилок. Ці порушення виникають через неправильне поєднання додаткових смислових елементів (ускладнювальних) із граматичним центром речення, що призводить до викривлення змісту або абсурдності висловлювання. Ускладнення (дієприкметникові та дієприслівникові звороти, однорідні члени, відокремлені додатки чи означення) потребують суворого дотримання граматичних і логічних норм, оскільки будь-яка неточність викривлює зміст усього висловлювання.

Типовими є такі порушення логічності висловлень:

1. невиправдане нагромадження однорідних членів;
2. неправильне узгодження однорідних членів;
3. поєднання в однорідному ряду змістово суперечливих понять;
4. невдале використання вставних слів чи конструкцій;
5. невдале використання вставлених слів чи конструкцій;
6. змішування звертання із членами речення;
7. порушення, пов’язані з використанням дієприкметникових зворотів;
8. порушення, пов’язані з використанням дієприслівникових зворотів.

Розглянемо докладніше деякі із цих порушень. Першою поширеною помилкою є невиправдане нагромадження однорідних членів речення. Коли в одному ряду опиняється занадто багато понять, зв’язок між ними втрачається, а речення стає переобтяженим і важким для сприйняття. Сюди ж належить неправильне узгодження однорідних членів, коли вони не узгоджуються за відмінками з узагальнювальним словом або мають різні способи керування (наприклад, спроба поєднати слова, що потребують різних прийменників: «цікавитися і захоплюватися музикою» — правильно: «цікавитися музикою і захоплюватися нею»). Логіка порушується, коли як однорідні члени вживаються поняття, що не співвідносяться за змістом або обсягом. Не можна в один ряд ставити абстрактні та конкретні назви або предмети з різних смислових категорій (наприклад, «Він прийшов з гарним настроєм і в нових черевиках»: настрій і черевики не можуть бути однорядними). Логічною помилкою є перерахування цілого і його частин як рівноправних елементів (наприклад, «На полиці лежали фрукти, яблука та підручники»: яблука вже входять у категорію фруктів). Також логічно помилковим є використання узагальнювального слова, яке не охоплює всі перелічені однорідні члени.

Логічні збої часто спричиняє невдале використання вставних слів чи конструкцій. Вставні слова мають виражати ставлення мовця до інформації, але їхнє помилкове вживання може суперечити змісту речення (наприклад, вживання «безумовно» поруч із фактом, що викликає сумнів). Схожу проблему створює невдале використання вставлених слів чи конструкцій, які за своєю природою мають містити додаткові пояснення. Якщо вставлена конструкція за змістом дублює основну частину або, навпаки, занадто віддалена від неї логічно, речення втрачає цілісність.

Значний пласт порушень пов’язаний із використанням дієприкметникових та дієприслівникових зворотів. Порушення у вживанні дієприкметникових зворотів зазвичай стосуються відриву звороту від означуваного слова, що породжує двозначність (наприклад: «На галявині росли квіти, посіяні дідусем, що пахли на весь ліс»). Порушення при використанні дієприслівникових зворотів є ще критичнішими: вони виникають, коли дія, виражена дієприслівником, не стосується діяча, який виконує основну дію, виражену присудком (наприклад: «Ідучи до школи, розпочався дощ»). Оскільки дієприслівник позначає додаткову дію того самого суб’єкта, що виконує основну дію, подібні конструкції є логічно абсурдними.

Уникання логічних помилок в простому ускладненому реченні допомагає ретельний аналіз граматичної будови речення і його змісту. Для самоперевірки варто завжди ставити питання: «Хто виконує дію?», «Чи належать ці предмети до одного ряду?» та «До якого саме слова відноситься це уточнення?» тощо.

Текст є фундаментальною формою існування культури, яка дає змогу фіксувати, зберігати та транслювати смисли крізь час і простір, виступаючи не лише набором знаків, а складним механізмом перетворення плинного людського досвіду в сталу форму. Будь-який текст, зокрема і художній, – це завжди певною мірою відображення особистого досвіду автора чи авторки. У деяких текстах цей досвід може бути особливо виразно відбито, що ми спостерігаємо в автобіографічних творах, щоденникових записах, особистих блогах, мемуарах чи листах. Такі его-документи фіксують унікальну внутрішню перспективу індивіда та його суб’єктивне сприйняття світу, зумовлюючи те, що мова стає інструментом самопізнання та закарбовування авторського «Я» в часі.

Своєю чергою в кожному тексті, навіть автобіографічному, фіксується певний суспільний досвід, адже будь-яка людина існує тільки в суспільстві, серед інших людей. Завдяки цьому тексти стають носіями історичної пам’яті, культурних традицій, соціальних цінностей. Суспільний досвід перетворює індивідуальні голоси на колективну пам’ять, роблячи тексти носіями культурного коду, що визначає ідентичність цілих народів. Текст не просто описує факти минулого, а пропонує їхнє трактування, формуючи систему координат, як-от «добро — зло» або «справедливість — несправедливість».

У цій взаємодії особистого та загального текст виконує роль комунікативного містка, що єднає досвід минулого з інтерпретацією майбутнього. Завдяки тексту знання та відчуття перестають бути надбанням однієї особи, стаючи частиною загальнолюдського інтелектуального капіталу. Текст стає живою екосистемою, де індивід черпає смисли з колективного досвіду, щоб створити власну розповідь, яка згодом сама стає частиною великої історії людства та важливою «інструкцією» з виживання культури.

Яскравим прикладом такого синтезу в українській літературі є роман Івана Багряного «Тигролови», де особиста трагедія автора представлена на тлі катастрофи всього народу. З одного боку, текст глибоко автобіографічний: у ньому віддзеркалено особистий досвід Багряного, який сам пройшов через застінки НКВД, катування, заслання на Далекий Схід і відчайдушну втечу з етапу. Образ Григорія Многогрішного, його психологічна стійкість і детальні описи перебування в тайзі є фактично художньою рефлексією письменника власного досвіду. З іншого боку, роман акумулює колосальний суспільний досвід: трагедію українців, які опинилися на Зеленому Клину, масові сталінські репресії та опір тоталітарній машині. Через побут родини Сірків автор фіксує культурну тривкість нації, яка навіть у вигнанні зберігає свої традиції, мову та етичні цінності. Таким чином, індивідуальна історія Григорія перетворюється на колективний портрет незламного українства, роблячи «Тигролови» одночасно інтимною сповіддю і панорамним документом епохи.

Епос — один із трьох, поряд з лірикою та драмою, родів художньої літератури. Твори цього роду об’єднує низка рис: об’єктивне зображення реальності, розповідний характер, сюжетність, «самовідстороненість» автора, різнобічне змалювання героїв, довільне і часто вибагливе конструювання часових та просторових координат. Залежно від тривалості зображувального часу, охоплення подій, які розкривають людські характери, розрізняють великі (епопея, роман), середні (повість) та малі (новела, оповідання) епічні жанри.

Слово «епос» у східнослов’янській культурній традиції означає і літературний рід, і один із жанрів цього роду — епопею, отож сучасні літературознавці віддають перевагу терміну «епіка» (від грец. ἐπιϰός— те, що стосується Е.), більш притаманному для західноєвропейської літературної традиції. Специфічна риса Е. — в організувальній ролі розповіді, що художньо реалізується у таких формах, як оповідь про події за принципом їх згадування, різноманітні описи (побуту, природи, зовнішності, поведінки й духовного стану героїв, їхніх дій та вчинків), монологи, зокрема внутрішні, діалоги, полілоги персонажів. Крім того, між часом розповіді про події та зображеною дією існує певна часова дистанція, що дає змогу авторові споглядати змальоване ніби збоку. Ще Аристотель відзначив цю рису: письменник розповідає «про подію як про щось окреме від себе». О. Потебня також зауважив: «Епос — perfectum. Звідси спокійне споглядання, об’єктивність... У чистому епосі розповідача не помітно. Він не виступає зі своїми роздумами з приводу подій і почуттями».

Схильність до оцінки й коментаря автором зображеного — прямо в тексті, у відступах — філософському, ліричному, публіцистичному (романістика О. Гончара) — або опосередковано, в підтексті (романістика В. Підмогильного) — успадкована ще з античності. В епічних творах останніх століть письменник не дистанціюється від зображеного, а наснажує розповідь суб’єктивними, особистісними елементами. Е. виявляє найбільшу гнучкість у художньому відтворенні часопростору: дія може охоплювати значні часові проміжки або мить, яка вбирає в себе роки, може поєднувати часові й просторові зміщення. Епічна форма використовує різні типи сюжетів: події відтворюються або в хронологічній послідовності (повість «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького), або об’єднуються переконливим мотивуванням їх звʼязків, концентруючись навколо визначального епізоду чи епізодів (роман «Місто» В. Підмогильного).

В Е. Нового й новітнього часу переважають не стільки зовнішні події, скільки змалювання динаміки й різноманітних відтінків духовного розвитку героїв (повість «Через кладку» О. Кобилянської, роман «Невеличка драма» В. Підмогильного). Залежно від кількості сюжетних ліній обсяг тексту епічних творів різний: від новел, оповідань-мініатюр (В. Стефаник, А. Чехов, О’Генрі) до масштабних епопей і романів («Іліада» та «Одіссея» Гомера, «Война и мир» Л. Толстого, «Волинь» У. Самчука). В епічних творах можна зобразити, на відміну від лірики й драми, велику кількість характерів, обставин, подій, доль, деталей, подробиць, водночас проникаючи у внутрішній світ людини, змальовуючи складні характери, часто незавершені, суперечливі, рухливі. Формування Е. відбувалося різними шляхами. Так, епічні пісні виникли на основі ліро-епічних, які, в свою чергу, постали з синкретичного давнього обряду, у міфі, народній казці, історичному переказі закорінена розповідна форма¹.

Основними великими епічними жанрами є роман, епопея і роман-епопея, які характеризуються масштабним зображенням подій, зазвичай великою кількістю персонажів і складним сюжетом, що охоплює важливі історичні моменти та долі цілих народів; вони протиставляються середнім (повість) і малим (новела, оповідання) жанрам епосу.

Роман — це зазвичай великий прозовий твір, що зображує життя суспільства, долі індивідуальних героїв, їхній внутрішній розвиток, часто з розгалуженим сюжетом.

Епопея (грец. epos – слово, розповідь, poieo – творю) — великий епічний твір, що зображує героїчні події національного масштабу, часто з міфологічними чи історичними коренями.

Роман-епопея поєднує особливості роману та епопеї, охоплюючи історичні події загальнонаціонального значення і водночас розкриваючи долі багатьох героїв, їхній зв’язок з епохою.

Головною ознакою великих епічних творів, до яких належать є їхня масштабність, яка проявляється через кілька засадничих характеристик:

• Сюжетна багатоплановість. На відміну від оповідання, у великому епосі зазвичай паралельно розвиваються кілька ліній (наприклад, лінія особистого життя героя, лінія соціальних конфліктів та філософська лінія пошуку істини).
• Часова тривалість. Події можуть охоплювати десятиліття або навіть історію кількох поколінь однієї родини, що дає змогу автору показати еволюцію характерів під впливом часу.
• Глибина психологізму та об’єктивність. У великих епічних творах є простір для детального дослідження внутрішнього світу героїв. При цьому оповідач / оповідачка зазвичай зберігає певну дистанцію, що створює ілюзію об’єктивного відтворення реальності.

Мова великих епічних творів виконує функцію «занурення» читача в епоху. Вона насичена детальними описами (пейзажами, портретами, інтер’єрами), які уповільнюють дію, але надають їй вірогідності. Важливою частиною є авторські відступи, де письменник / письменниця аналізує події, та діалоги, що є ключем до розуміння соціального й культурного тла, у якому існують герої.

¹Епос / Н. І. Бернадська // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2009. – Режим доступу: esu.com.ua.