Довідник Модуль 2.7

Характерною особливістю Інтернет-спілкування є те, що його можна охарактеризувати як проміжну ланку між усною та письмовою комунікацією. Часто такій комунікації властиве недотримання літературних норм. Окрім того, у цій мові багато англомовних запозичень, професіоналізмів. Синтаксичні конструкції мають тенденцію до спрощення, текстової економії. На рівні стилістичної організації тексту для мови Інтернет-комунікації властиве розширення функцій епістолярного жанру, а також трансформація традиційних форм розмовного стилю, головною ознакою якого є відсутність усного варіанту мови.

Окремо слід вирізняти особливості ділової комунікації в мережі Інтернет. До них належать: писемна форма спілкування, яка вимагає конкретності у формулюванні думок; цитування співбесідника, що допомагає уникнути неправильного тлумачення написаного і посилює увагу до кожного слова; поява у ділових повідомленнях інформації особистого характеру (ділові партнери можуть надавати один одному інформацію з посиланням на власний сайт, блог тощо); збільшення кількості каналів комунікації.

(За Л. А. Чередник)

Перефразування ‒ прийом активного слухання, що полягає в переказі мовлення співрозмовника за допомогою інших слів. Перефразувати ‒ значить сказати ту ж думку співрозмовника, але трохи інакше. Цей прийом допомагає впевнитися, наскільки точно ми «розшифрували» слова співрозмовника, і далі продовжувати спілкування з повною упевненістю, що досі все зрозуміли правильно.

(За матеріалами Енциклопедії практичної психології)

Дослідники впродовж опитувань повинні переконатися, що вони поінформували всіх респондентів про те, з якою метою проводять дослідження, пов’язані з ним ризики, чи забезпечується анонімність і як зберігатимуться зібрані дані. Вчені, які використовують дані, зібрані з платформ соціальних мереж (Twitter, Facebook, Instagram тощо), мають бути обізнані про національні закони та етичні рекомендації щодо збору та публікації такої інформації. Коли дослідники взаємодіють з окремими особами або отримують особисту інформацію, вони повинні отримати етичне схвалення перед проведенням дослідження. Дослідники також повинні забезпечити належну анонімність та отримати інформовану згоду від усіх, хто потенційно може бути ідентифікований.

Водночас варто мати на увазі, що не всі дані можуть бути зібрані з метою добросовісного використання або захисту авторських прав. Автори повинні ознайомитися з політикою користувачів платформи соціальних медіа або умовами надання послуг у регіоні, де здійснюється дослідження, щоб визначити, чи потрібен дозвіл платформи.

(За матеріалами phil.duan.edu.ua)

Між частинами безсполучникових речень ставлять тире:

• у разі порівняння, зіставлення чи протиставлення першої і другої частин безсполучникового складного речення: Рада б зірка зійти ‒ чорна хмара заступає. Зрубав дерево ‒ посади два (Нар. творч.);
• якщо друга частина виражає наслідок: Горнешся до природи – не матимеш пригоди (Нар. творч.);
• якщо в першій частині виражають час або умову: Нема снігу ‒ нема сліду. Назвався грибом ‒ лізь у кошик (Нар. творч.);
• якщо передають швидку зміну дій, явищ: Я ближче підходив до врочистого дуба-велетня ‒ він більшав у моїх очах, виростав у височінь, розпросторювався кроною (Є. Гуцало);
• коли друга частина розкриває зміст першої (замість частіше вживаної в таких випадках двокрапки): Бувають дивні на землі діла ‒ Серед зими черешня зацвіла (Д. Павличко).

Читач упродовж читання тексту сприймає не лише те, що в ньому написано, а й те, що зашифровано, тобто підтекст. Це те, що лежить за лаштунками явного змісту твору, те, що читач має розгадати, розшифрувати за допомогою алюзій, символів та інших художніх засобів, використаних письменником. Це прихований, додатковий зміст, який не виражений словами прямо, але натякається, імплікується автором і який може відкриватися за допомогою різних мовних і позамовних засобів. Підтекст може надавати тексту багатозначності, іронії, гумору, емоційності, символіки тощо.

Він робить твір більш багатошаровим, змушуючи читача замислитися над прихованими смислами та інтерпретувати їх відповідно до свого життєвого досвіду й світогляду. Автори використовують різноманітні художні засоби для створення підтексту у своїх творах. Найпоширенішими засобами передачі підтексту є:

• Символізм ‒ певні предмети чи явища набувають додаткового значення, втілюючи абстрактні ідеї чи емоції.
• Алюзії та натяки ‒ автор робить непрямі посилання на літературні твори, історичні події чи культурні феномени, також є потужним інструментом для передачі підтексту.
• Іронія ‒ художній засіб при якому зміст суперечить прихованому, є ефективним способом створення підтексту, змушуючи читача переосмислювати сказане.
• Інтертекстуальність ‒ один текст взаємодіє з іншим, також може слугувати для розкриття додаткових смислів і конотацій.

Також, автори використовують такі засоби, як метафори, порівняння, повтори, контрасти, паралелізми та інші стилістичні фігури, щоб створити атмосферу, настрій і передати підтекст. Вибір слів, їхня конотація та контекст також мають велике значення для передачі додаткових смислів. Підтекст виконує кілька важливих функцій у літературному творі:

• Збагачує зміст ‒ робить твір багатошаровим, додаючи нові виміри та відтінки значень. Він дозволяє авторові приховати глибокі філософські ідеї, соціальні коментарі чи психологічні нюанси, не виражаючи їх прямо.
• Створює атмосферу та настрій – натяки, символи та інші засоби створення підтексту допомагають письменникові передати певний настрій, емоційний фон чи атмосферу твору.
• Стимулює нові інтерпретації ‒ підтекст залишає простір для різних трактувань та інтерпретацій читачами. Він заохочує критичне мислення, аналіз та пошук прихованих смислів.
• Посилює художній ефект ‒ майстерно використаний підтекст може посилити емоційний вплив твору, викликати у читача певні асоціації та роздуми.
• Увиразнює характери ‒ через підтекст можуть розкриватися приховані мотиви, думки та емоції персонажів, що робить їх більш реалістичними та багатогранними.

Підтекст є невід’ємною частиною літератури та мистецтва загалом. Він надає творам глибини, багатогранності та стимулює інтелектуальну залученість читачів / глядачів, залишає великий простір для їхніх роздумів. Розуміння та інтерпретація підтексту розвиває критичне мислення та збагачує сприйняття художніх творів. Здатність розпізнавати та розшифровувати приховані смисли є важливою навичкою як у мистецькій, так і в повсякденній сфері.

Імпресіонізм – художня течія в межах модернізму, заснована на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Назва походить від картини Клода Моне «Враження. Схід сонця».

У літературі імпресіонізм виник наприкінці XIX ст. під впливом французької поезії. Його передтечами стали лірика Ш. Бодлера та творчість так званих «парнасців», а справжнього розвитку цей напрям набув у поезії П. Верлена, С. Малларме, А. Рембо. Поети-імпресіоністи прагнули передати не зовнішній світ, а мінливість внутрішніх станів, настрій, миттєве відчуття. Звідси – музикальність, фрагментарність, особлива увага до відтінків настроїв і кольорів. Наприклад, у вірші «Осіння пісня» (Chanson d’automne) Поль Верлен передає сумний осінній настрій через мінливі, чуттєві образи: подих вітру, шелест листя, тремтіння душі.

У центрі не опис пейзажу як такого, а враження від осені, відчуття смутку й самотності. Поет використовує музикальність рядків, м’які ритми й звукові повтори, що створюють ефект мелодії. Тут проявляється імпресіоністична риса – поєднання зорових і слухових відчуттів задля створення миттєвого, «живого» настрою.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві й вплинув на українську літературу. Поетику імпресіонізму відображено у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Хвильового та ін. Визначальні риси імпресіонізму:

• зображується не сам предмет, а враження від нього;
• орієнтація на почуття, а не на розум;
• відмова від ідеалізації: імпресіоністи прагнули зафіксувати реальні миті життя, не прикрашаючи їх.