Довідник Модуль 2.2

Мовленнєві жанри міжособистісної комунікації – це усталені форми висловлювань, які використовуються людьми в безпосередньому спілкуванні для вираження думок, почуттів і намірів, а також для регулювання взаємин.

Звернення

Звернення як жанр – це висловлювання, яке має на меті привернути увагу певної особи або групи осіб, спонукати їх до певних дій, висловити ставлення або передати інформацію. Воно може бути як усним, так і письмовим, і використовуватися в різних сферах життя: від побутових ситуацій до офіційних подій. Основні характеристики звернення як жанру:

• адресованість: звернення завжди має конкретного адресата або групу адресатів;
• функціональність: звернення виконує певну комунікативну функцію: спонукає до дії, виражає ставлення, передає інформацію, переконує, закликає тощо;
• настроєність: звернення може бути емоційно забарвленим, виражати радість, гнів, сум, обурення тощо;
• мова і стиль: мова звернення може бути офіційною або неофіційною, залежно від ситуації та адресата;
• форма: звернення може бути у формі листа, промови, заклику, повідомлення, оголошення, постанови, указу тощо.

Види звернень:

• офіційні звернення: звернення керівника до працівників, звернення урядових органів до громадян, звернення до суду тощо;
• неофіційні звернення: звернення до друзів, рідних, знайомих, звернення до публіки на зборах чи мітингах;
• публічні звернення: звернення політиків до виборців, звернення громадських діячів до суспільства;
• творчі звернення: наприклад, звернення у віршах, піснях, посланнях, які можуть мати художню цінність.

Послання

Послання – це літературний жанр, що являє собою віршований або прозовий твір, який має форму звернення до конкретної особи або широкого кола читачів. Послання часто використовують для висловлення думок, почуттів, настанов або для передачі певної інформації. Основні характеристики послання як жанру:

• звернення: твір має форму звернення до певної особи (адресата) або до групи людей, яка може бути конкретною (наприклад, друзі, родичі) або загальною (наприклад, народ, певна соціальна група);
• діалогічність: послання часто має елементи діалогу, навіть якщо воно адресоване широкому колу читачів, оскільки автор звертається до них, ніби веде розмову;
• емоційність і субʼєктивність: послання часто містить вираження особистих думок, почуттів, переживань автора, що надає твору емоційного забарвлення;
• настанови та повчання: послання може містити настанови, поради, моральні висновки, роздуми про життя, що робить його дидактичним за своєю природою;
• публіцистичність: у деяких випадках послання може мати публіцистичний характер, коли автор звертається до суспільно важливих проблем;
• різноманітність форми: послання може бути написане у віршованій або прозовій формі, мати різний обсяг і стилістичні особливості.

Діалог

Діалог (від грец. Διάλογος – розмова, бесіда) – розмова між двома чи кількома особами. У мовознавстві діалогом називають різновид мовленнєвої комунікації у формі обміну висловлюваннями-репліками. Кількість осіб у діалозі – питання неістотне, бо діалогічність мовлення закладена у самій природі мови як засобу спілкування. Діалог може вести одна особа, (т. зв. внутрішній д. – розмова з самим собою) або більше двох осіб. Головною метою виникнення діалогу має бути усвідомлення опозиції «Я – ТИ» на тлі «інших». З такого погляду репліка кожного учасника діалогу – продукт усіх учасників діалогової ситуації як реакція на попередні репліки і на присутніх мовчазних свідків розмови.

У літературі діалог – це розмова двох і більше персонажів у творі; основа драми, а в прозі – один із головних типів викладу, трапляється також у поезії, або ліро-епічних жанрах. Діалогом також називають літературну форму, бесіду чи полеміку на філософську, моральну, релігійну, політичну, естетичну та інші теми. Основоположник філософського діалогу – Платон. У нього інтелектуальна бесіда стала методом спілкування та осягнення істини. В українській літературі цим жанром широко послуговувався Григорій Сковорода.

У художній літературі увиразнюються, типізуються особливості побутового, ситуативного діалогічного мовлення. Характер, своєрідність діалогу залежить від таких чинників, як суспільна ситуація, тематика, ідеологічні позиції учасників розмови, їх ставлення один до одного, до «інших», явно чи неявно присутніх при розмові. Тому кожна діалогічна репліка залежить від інших реплік, зумовлюється ними, а її зміст визначається контекстом епізоду чи цілого твору, а не тільки наміром мовця.

Найбільш напруженим є діалог у драматичних творах. В епічних творах діалоги персонажів доповнюються не тільки їх монологами, а й авторською розповіддю. Дуже стисло виявляються діалоги і в ліриці.

Суперечка

Суперечка – це комунікативна ситуація, де наявне активне ставлення до позиції співрозмовника, що виражається в її критичній оцінці. Обов'язковими учасниками суперечки є пропонент, опонент і аудиторія.

Пропонент – це той, хто висуває, обстоює деяку тезу. Без пропонента не може бути ані спору, ані аргументативного процесу, оскільки спірні питання не виникають самі собою, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може висловлювати власну думку або представляти колективну позицію з того чи іншого питання.

Опонент – другий обовʼязковий учасник суперечки. Це той, хто заперечує, піддає сумніву істинність або слушність тези, яку висунув пропонент. Опонент може бути безпосередньо присутнім і особисто брати участь у спорі. Але може бути й така ситуація, коли опонент безпосередньо не бере участі в аргументативному процесі.

Аудиторія – третій, колективний субʼєкт суперечки. Це не пасивна маса людей, а колектив, який має свої переконання, свої позиції, точки зору з приводу питання, що обговорюється. Вона є основним об'єктом аргументативного впливу в спорі. Можна виділити декілька класифікацій суперечок.

1. Суперечка за формою: дискусія, полеміка, диспут або дебати

а) дискусія. Дискусія (від лат. (dіscussiо – дослідження, розгляд) – це публічна суперечка, мета якої полягає у зʼясуванні й порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Дискусію можна також кваліфікувати як своєрідний спосіб пізнання. Вона допомагає краще зрозуміти те, що не є достатньо чітким і зрозумілим. Навіть якщо учасники дискусії не приходять до спільного висновку, все ж таки взаєморозуміння між протилежними сторонами посилюється. Безпосередня мета дискусії – це досягнення консенсусу між учасниками суперечки стосовно проблеми, що обговорюється. У звʼязку з цим застосування некоректних прийомів, спрямованих на обдурювання співрозмовника, в такій суперечці заборонене. У протилежному випадку дискусія може припинитися і виникне конфліктна ситуація.

б) полеміка. Полеміка (від грецьк. роlemikos – ворожий, войовничий) – це суперечка, у якій є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і думок. У звʼязку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної. Із цього визначення випливає істотна відмінність між полемікою, з одного боку, та дискусією – з іншого. Якщо Учасники дискусії або диспуту, обстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно отримати перемогу над супротивником, захистити власну позицію. Прийоми, які застосовують у полеміці, повинні бути коректними, однак у практиці сучасної комунікації в подібного типу суперечках часто застосовують також некоректні прийоми.

в) диспут та дебати. Диспут (від лат. disputо – досліджую, сперечаюсь) та дебати (від франц. dеbate – сперечатися) як види суперечки в літературі часто розглядаються як схожі поняття. Відмітні ознаки диспуту такі. Диспут – це завжди публічна суперечка. Предметом диспуту як публічного спору виступає наукове або суспільно важливе питання. Організаційні форми диспуту можуть бути різноманітними: обговорення дисертації, публічний захист тез тощо. На відміну від дискусії диспут не тільки зʼясовує підстави, а й виявляє позиції сперечальників. Нерідко останнє в диспуті стає головним. Дебати – це суперечки, які виникають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо. Мета дебатів – визначення ставлення учасників обговорення до спільних для всіх тез виступу.

2. Суперечка за метою: суперечка заради істини, суперечка заради переконання, суперечка заради перемоги і суперечка заради суперечки

а) суперечка заради істини. Суперечка заради істини, або діалектична суперечка, у чистому вигляді трапляється рідко. Тут слово «діалектична» застосовується в своєму первісному значенні. Діалектикою у Стародавній Греції називали мистецтво досягнення істини в процесі бесіди. У такій суперечці дуже старанно підбирають та аналізують доводи тих, хто сперечається, ретельно оцінюють позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведуть спільний пошук істини. Такий спір можливий лише між компетентними, обізнаними з цією проблемою людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Девізом такої суперечки можна назвати вислів: «Платон мені друг, але істина дорожча». Її учасники, як правило, глибоко поважають одне одного, взаємно спонукають до уточнення формулювань і визначень, виявляють толерантність, намагаються прояснити точку зору співрозмовника, погоджуються з положеннями супротивника, які здаються правильними.

б) суперечка заради переконання. Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. Тут важливо зазначити два моменти: людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить в те, що є предметом переконання, або тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча сама насправді не поділяє думки, які обстоює (наприклад, офіційні проповідники різних сект, агітатори, торгові представники різноманітних фірм тощо). Прийоми, які застосовують у подібних суперечках, можуть бути як коректними, так і некоректними, головне – переконати співрозмовника у слушності своєї думки. Одним із мотивів переконання може, бути переконання людини у мудрості співрозмовника. Якщо для цього застосовують різноманітні хитрощі, то така суперечка називається софістичною.

в) суперечка заради перемоги. Метою суперечки буває не тільки дослідження істини чи переконання, а й перемога. Мотиви проведення такого спору можуть бути різноманітними. Один вважає, що обстоює справедливість, інший – захищає суспільні інтереси, третій навʼязує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як повинно бути, четвертому потрібно самоствердження тощо. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «взяти гору» над супротивником за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Така суперечка називається ще еристичною суперечкою. Іноді можна зустріти також назву «парламентська суперечка». Характерною ознакою еристичної суперечки є те, що вона є суперечкою про цінності, про ствердження якихось власних оцінок і критику протилежних. Тож метою такої суперечки завжди є перемога, а не досягнення істини. Причому перемога тут витлумачується як ствердження якоїсь системи цінностей (оцінок або норм) і відповідно до цього – прийняття конкретного напряму майбутньої діяльності. До речі, суперечка заради істини також може перетворитися на суперечку заради цінностей, якщо вона буде орієнтуватися не на істину, а на перемогу однієї зі сторін. Слід зазначити, що у процесах реальної комунікації суперечка заради перемоги трапляється значно частіше, ніж суперечка заради істини. Остання, як правило, має місце в науковій діяльності, але й там нерідко переростає в суперечку про цінності.

г) суперечка заради суперечки. Досить часто трапляється і такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це, так би мовити, «мистецтво заради мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, однаково, про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них – перебувати в стані сперечання. Суперечки також можна розрізняти за кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань. За цією ознакою виділяють три види спорів: суперечка-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір), суперечка-діалог (сперечаються дві особи) та суперечка-полілог (спір ведеться кількома особами). Своєю чергою, суперечка-полілог може бути масовою (усі присутні беруть участь у спорі) і груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників). І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на усні та письмові. Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: їх проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо. Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки триваліші за часом, порівняно з усними.

Лист

Лист – це епістолярний жанр, який може бути як особистим, так і офіційним. Він є формою письмового спілкування між двома або більше особами, і може виконувати різні функції: повідомлення, вираження почуттів, обмін думками, ділове листування тощо. Листування використовує епістолярний стиль, який характеризується невимушеністю, природністю, індивідуальністю мовлення. Лист завжди адресований певній особі або групі осіб. Листи часто містять особисті враження, роздуми, почуття автора. Основна мета листа – встановлення та підтримка звʼязку між людьми, обмін інформацією, передача певних повідомлень. Розрізняють такі види листів:

• особисті листи: дружні, інтимні, родинні листи, в яких автор ділиться особистими враженнями, думками, почуттями;
• офіційні листи: ділові листи, листи-прохання, листи-звернення, листи-повідомлення, які використовуються в офіційному, діловому середовищі;
• відкриті листи: письмові звернення до широкої аудиторії, часто з публіцистичною спрямованістю.

Лист може бути використаний як форма художнього твору, наприклад, в романі у листах. Листи відомих людей можуть мати велике літературне значення, стаючи джерелом для вивчення їхньої творчості, світогляду, епохи. Листи можуть бути предметом вивчення в літературознавстві, психології, соціології. Лист як особливий мовленнєвий жанр у античні часи починає розвиватися трьома основними шляхами: власне приватне листування; листи, автори яких заздалегідь розраховували на їх оприлюднення або на широке коло читачів; публіцистичні, художні твори, написані у формі листа.

Як свідчить історія світової літератури, форма листа та епістолярний жанр користувалися в античні часи неабиякою популярністю. Тому вже давні риторики запроваджували правила листування і вміщували зразки листів, навчали мистецтва складання листа, наголошуючи на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Автор приватного листа заздалегідь не розраховує на його оприлюднення чи на широке коло адресатів, такий лист призначається конкретному адресатові, здебільшого другові або доброму знайомому. Українська дослідниця Н. Павлик пропонує виділити в окрему групу епістолярій письменників, адже йому притаманні досить специфічні властивості: написання будь-якої кореспонденції – творчий процес, адже епістола створюється за всіма законами літературної майстерності; у листах обов’язково відбивається індивідуальний авторський стиль; письменник повинен усвідомлювати, що його епістолярна спадщина може бути опублікована для широкого загалу.

Визначальною особливістю приватних листів письменників є те, що вони, залишаючись побутовим жанром, завжди існують у взаємодії з сучасним літературно-художнім та соціально-культурним середовищем доби. Письменники у своїх листах створюють цілісний образ дійсності. Приватні листи літераторів, по суті, знаходяться ніби поза літературою, оскільки адресат, пишучи листа, думає про його художню вартість в останню чергу, тому такі листи є цікавими і важливими тільки для його автора та отримувача, а не для загалу. Водночас літературна обробка життєвого факту, яка відбувається в листі письменника, відображає також естетичну роботу митця.

Отже, епістолярні тексти – невід’ємна частина будь-якої національної культури. Стиль більшості таких листів визначений тим, що вони не призначалися для публікації і не усвідомлювалися письменниками як літературний твір. Однак завдяки оригінальності і глибині самовираження епістолярій письменників став важливою частиною їх літературної спадщини, перетворившись з приватних побутових листів на літературний факт.

(За матеріалами enpuirb.udu.edu.ua)

Фактче́кінг (від англ. fact checking – перевірка фактів) – процес дослідження наявних фактів і даних для з’ясування їхньої повноти, достовірності та істинності. Один із форматів журналістики розслідувань, спрямований на виявлення і викриття популізму, фейків, маніпулювання, пропаганди та дезінформації у риториці спікерів різного рівня, публікаціях засобів масової інформації, постів у соціальних мережах.

На початку 20 ст. постала проблема підвищення якості журналістських текстів. Зокрема, 1913 син Дж. Пулітцера Р. Пулітцер (1879–1939; США) та І. Вайт (1864–1943; США) у газеті «Нью Йорк Ворд» (англ. «New York World») відкрили «Бюро точності та чесної гри» (англ. «Bureau of Accuracy and Fair Play»), завданням якого було сприяння підвищенню точності, викриття недбалості та неправди у журналістських текстах. Від 1923 журнал «Тайм» (англ. «Time») почав наймати працівників для допублікаційної перевірки фактів. Відтоді наявність відділу фактчекерів у редакціях журналів і газет стало стандартною практикою.

Із настанням цифрової ери діяльність з перевірки фактів виокремилася в напрям, який очолили веб-сайти Snopes (створено 1994, зосереджено на розвінчанні міфів та міських легенд), FactCheck.org (запущено 2003 для перевірки заяв політиків США) та PolitiFact (існує від 2007 з метою перевірки дотримання заяв політиків США) та інші. Перша фактчекінгова організація в Україні – аналітичний портал «Слово і діло», який з 2008 зосереджено на моніторінгу та фіксації обіцянок політиків і відстеження стану їхнього виконання. 2014 з’явився сайт StopFake, завданням якого є боротьба з фейками російської пропаганди. Закладено основи для створення незалежної аналітичної платформи VoxCheck, що зосереджена на викритті брехні та маніпуляції українських політиків.

2016 за зразком американського порталу створено український FactCheck, ребрендинг якого відбувся 2018. Новий проект названо «БезБрехні». Його завдання: перевірка на предмет достовірності заяв публічних персон, публікацій у медіа, постів у соцмережах. За даними Duke Reporters’ Lab у світі станом на 2021 існує понад 340 медіа, які працюють виключно як фактчек-ресурси. Вони не лише досліджують факти, а й сприяють підвищенню медіаграмотності аудиторії та боротьбі за чітке розмежування журналістики фактів від пропаганди.

Характеристика. Фактчекінг застосовують до:

• публічних заяв і обіцянок лідерів думок;
• повідомлень в ЗМІ та соцмережах;
• суспільних наративів, «міфів»;
• фото-, відео- матеріалів;
• виявлення достовірності подій.

Фактчек спрямовано на:

• перевірку та викриття недостовірності наявних, виголошених фактів і даних, причиново-наслідкових зв’язків між ними;
• виявлення ознак маніпуляції фактами та даними, причиново-наслідковими зв’язками між ними, підміну фактів фейками;
• відновлення і демонстрацію реальності;
• поглиблення і розширення знань аудиторії про факти та явища, які розслідують.

Для перевірки інформації у фактчекінгу застосовують лише дані з відкритих офіційних джерел. Не використовують інсайдерські дані, свідчення очевидців, думки експертів чи лідерів думок, дані з інших ЗМІ. Алгоритм фактчек-розслідування:

1. моніторинг загального масиву повідомлень;
2. визначення повідомлень, що мають факти (повідомлення повинні бути оригінальними, публічними, задокументованими);
3. визначення фактів, що можуть бути перевірені;
4. визначення джерел пошуку аргументів:

• ресурси державних офіційних органів влади;
• ресурси офіційних міжнародних структур, офіційні ресурси органів влади інших країн;
• міжнародні визнані недержавні спеціалізовані ресурси (аналітичні, рейтингові, статистичні тощо);
• запити в державні та міжнародні установи;
• експертні висновки (елемент другорядної доказової бази);

5. опрацювання аргументів, побудова доказу;
6. встановлення вердикту:

• правда / неправда, напівправда;
• технічна / фактична помилка;
• маніпуляція, перебільшення, фейк.

(За матеріалами Великої української енциклопедії)

Медіаклони й дезінформація. Лайфхаки та інструменти для боротьби з фейками

Дезінформація – один із найважчих викликів, особливо в умовах стрімкого розвитку цифрових технологій. Фейки й пропаганду навчилися маскувати за призмою правди, а перевірені джерела копіюють для поширення брехні.

Як розпізнати некоректні джерела інформації? Сатиричні видання часто публікують неправдиві факти, які інші медіа можуть підхоплювати й видавати за правду. Варто звертати увагу на позначки, тож якщо це сатиричний жанр, – не довіряти такій інформації. Краще не використовувати як джерела російські сайти. Медіа країни-агресорки поширюють переважно неправдиві новини або викривлені факти. Схожа ситуація із сербським інформаційним полем, де часто поширюють проросійські наративи.

Поширеним методом дезінформації є маніпуляції з URL. Для цього роблять сайт, за дизайном подібний до коректного джерела, але розміщують його на неправильній адресі. Часто їх видає відмінність у шрифтах або логотипі. Знайти час і місце реєстрації URL-адреси можна за допомогою сайту Who.is. Іноді там можна знайти документи й справжнє ім’я людини чи назву компанії, яка це зробила. Ще один корисний інструмент для перевірки джерел – The Wayback Machine. Це інтернет-архів, де зберігають сайти або вебсторінки, які колись діяли й зараз неактивні. За допомогою ресурсу можна відстежувати зміни на будь-якому сервісі за URL-адресою, наприклад, історію редагування, дату створення чи видалені сторінки.

Сервіси фактчекінгу

• Google Fact Check Explorer – безплатний інструмент для перевірки фактів. Дає змогу знаходити правдиву інформацію з надійних сайтів. Це окрема сторінка, яка веде пошук тільки через верифіковані Google фактчек-проєкти. Система перевірить інших журналістів і покаже, наскільки певне твердження було правдивим.
• European Union vs disinformation – це портал, на якому збирають кейси дезінформації та її аналіз. Тут переважно публікують фейки, що розповсюджує Росія.
• У мережі почали створювати підробні фактчекінгові сайти. Перевірити правдивість такого джерела можна за допомогою IFCN (International Fact-Checking Network) – міжнародної мережі надійних фактчекінгових проєктів, які щороку проходять верифікацію й аудит. У світі є тільки 110 таких ресурсів. Сервіс корисний для пошуку перевірених фактів із закордонних джерел.
• Знайти сайт чи застосунок для фактчекінгу можна в таблиці інструментів від Bellingcat. У ній зібрані безплатні ресурси для верифікації зображень і відео, аналізу мап, авіаквитків тощо.

Перевірка зображень

AI generated images – фотографії, згенеровані штучним інтелектом. З часом такі зображення стають усе якіснішими, тому дедалі важче виявити підробку. Ось кілька порад для перевірки дезінформації з таких світлин.

• Зверніть увагу на фон позаду людини в кадрі. Коли AI генерує фотографію, то намагається зробити її з частин інших зображень. На штучно створених фото можна побачити дивний і нечитабельний текст. Такі картинки мають шуми, навіть на обличчях.
• Придивіться до частин тіла й волосся, наприклад, локонів, які з'являються нізвідки. Штучний інтелект не розуміє, навіщо людині зуби, тому на фото вони можуть бути неприродно розміщені, домальовані чи в неправильній кількості.
• Шукайте на зображеннях видиму асиметрію. Якщо жінка має різні сережки, які «ростуть» із голови, різні очі – мають виникати сумніви у правдивості фото. Руки людей на згенерованих ШІ картинках мають неправильну форму. Також можуть з’являтися «зайві» пальці або викривлення.

Щоб перевірити фотографії, використовуйте сайти й спеціальні застосунки:

• Зворотний пошук зображень у Google Images для перевірки дати завантаження фото й ресурсу, де вперше його опублікували. Потрібно лише завантажити картинку або додати покликання на неї. Google може шукати всі варіанти редагування зображення.
• Forensically та InVid Forensic Analysis – ресурси для пошуку клонованих і некоректних елементів на фотографіях. Наприклад, якщо на картинці однакові хмари – найімовірніше її редагували. На панелі інструментів розміщені фільтри, за допомогою яких можна легко робити перевірку.
• InVid WeVerify – сервіс для верифікації відео та GIF-зображення: де й коли з'явився файл і чи змінювали його, а також побачити його метадані. Сайт дає змогу розкласти відео на кадри для зручного зворотного пошуку. Так вдасться виявити, чи не склеїли його з різних джерел.
• Deepware – сканер-розширення для браузера та застосунок для смартфона. На сайті доступні кілька методів, щоб виявити, чи підробили, відредагували чи штучно синтезували зображення або відео. Використовує кілька фільтрів для перевірки дезінформації.

Верифікація через мапи

• Щоб визначити точну локацію, зображену на фото або відео, користуйтеся картами й режимом Google Street View. По-перше, радимо звернути увагу на загальний вигляд вулиць – скільки смуг на дорозі, яка розмітка, повороти, вигини. По-друге, дивіться на статуї, монументи, обеліски й те, що виділяється із ландшафту цього місця.
• Знайдіть на зображенні дивні вікна, елементи архітектури чи дахи, помітні з різних ракурсів. На фото можуть бути вказівники з точними назвами, відстанями або напрямком руху. Придивіться до номерних знаків авто на відео. Це допоможе визначити країну або конкретний регіон.
• Використовуйте Google Earth Studio для створення анімації, що імітує аерозйомку. Інструмент безплатний і надає доступ до супутникових знімків Google. Для реєстрації заповніть анкету та подайте заявку. Її розглядатимуть упродовж 24 годин, однак доступ надають не всім.

Для верифікації тексту виконайте простий алгоритм:

• перевірте числа в тексті та звʼязок між ними;
• зверніть увагу, у якому контексті автор їх подає і які висновки робить.

Знайти дані можна на офіційних сайтах. Наприклад, якщо потрібно дізнатися точну кількість банкоматів або де найкращі ставки за кредитами, відкрийте огляд банківського сектору від Нацбанку. Джерелами збору даних можуть бути Світовий банк, Світовий економічний форум, ООН, ЮНІСЕФ, Управління ООН з координації гуманітарних справ/продовольчих програм, Міжнародний валютний фонд, сайти міністерств, державних агенцій, Державна служба статистики, ВІ державних компаній тощо. Однак звертайте увагу, за якою методологією збирали ці дані. Наприклад, у ВООЗ наразі некоректна статистика медзакладів, зруйнованих або пошкоджених унаслідок війни в Україні, адже за їхнім регламентом експерти мають засвідчити ці дані на місці.

Не використовуйте як джерело інформації «Вікіпедію». Редагувати інформацію на ресурсі може будь-яка людина, яка має свій акаунт і вміє коректно підставляти покликання. «Вікіпедія» може бути корисною як список літератури. Для цього знайдіть покликання, використані у тексті, щоб перейти на першоджерело.

(За матеріалами сайту mediamaker.me)

У мовознавчій літературі виділяють два типи безсполучникових складних речень:

1. речення з однотипними предикативними частинами;
2. речення з різнотипними предикативними частинами.

Безсполучникові складні речення з однотипними частинами – це такі речення, які характеризуються перелічувальною інтонацією й співвідносні зі сполучниковими складносурядними реченнями. Вони поділяються на два різновиди:

1. з перелічувальними відношеннями;
2. із зіставно-протиставними відношеннями.

За семантичними й структурними ознаками безсполучникові речення з перелічувальними відношеннями поділяють на два різновиди:

1. речення, що означають одночасність перелічуваних явищ;
2. речення, що виражають часову послідовність дій, явищ.

Складні безсполучникові речення з відношеннями переліку, що означають одночасність дій, явищ, характеризуються однотипними формами дієслів-присудків і перелічувальною інтонацією. Відтворювані ними дії й факти об’єднані одним часовим відрізком. Однорідні, предикативні частини з відношеннями одночасності не мають чіткої закріпленості в порядку їх розташування. На відповідний порядок розташування частин може вплинути наявність спільного другорядного члена в першій предикативній частині.

Складні безсполучникові речення перелічувальної семантики, що виражають часову послідовність дій, явищ, характеризуються сталим порядком предикативних частин, а дієслова-присудки цих частин найчастіше виражаються формами минулого або майбутнього часу доконаного виду.

Безсполучникові складні речення з відношеннями переліку є реченнями відкритої структури, тобто кількість предикативних частин у складі їх є необмеженою.

Безсполучникові складні речення із зіставно-протиставними відношеннями – це такі речення, в яких значення предикативних частіш зіставляється або протиставляється. Своєрідна інтонація виступає граматичним засобом вираження зіставних і протиставних відношень.

Безсполучникові складні речення з різнотипними частинами – це такі речення, структурно-семантична цілісність яких ґрунтується на взаємозв’язаності неоднорідних, залежних предикативних частин, що поєднуються між собою зумовленою й пояснювальною інтонацією.

За семантикою виділяють такі їх види:

1. речення із з’ясувальним значенням: друга частина пояснює зміст першої. Ці речення співвідносні зі складнопідрядними з’ясувальними реченнями;
2. речення з часовим значенням: час дії другої предикативної частини зумовлюється часом дії першої частини. Ці речення співвідносні зі складнопідрядними часовими реченнями;
3. речення з умовним значенням: перша предикативна частина виражає умову, за якої можливе здійснення того, про що йдеться в другій частині;
4. речення з причиновим значенням: друга предикативна частина розкриває причину дії чи стану, про які йдеться у першій частині. Ці речення співвідносні зі складнопідрядними причиновими: можна перед другою частиною вставити причиновий сполучник бо;
5. речення з наслідковим значенням, у яких друга предикативна частина означає, наслідок дії чи стану, про які мовиться в першій частині. У таких реченнях можна вставити сполучник так що;
6. речення з порівняльним значенням, у яких зміст першої предикативної частини порівнюється зі змістом другої;
7. речення з приєднувальним значенням, у яких друга предикативна частина містить додаткове зауваження до першої частини або оцінку повідомлення в ній.

Безсполучникові складні речення з різнотипними частинами належать до речень закритої структури, складаються завжди з двох предикативних частин і не допускають свого поширення іншими частинами. Ними послуговуються в художній літературі, і вони є характерними для розмовного стилю мовлення.

Синтаксис – це серце граматики української мови, тому для кожної людини, що працює з текстом, дуже важливо дотримуватись правил комбінації слів у межах словосполучення і речення. Така комбінація здійснюється за певними законами (нормами), які не можна порушувати.

Синтаксична норма – це правильна будова синтаксичних конструкцій – словосполучень і речень. Завдяки дотриманню синтаксичних норм можна досягти чіткості, логічності викладу думок та зв’язності тексту. Синтаксична помилка – це порушення синтаксичної норми. Словосполучення – це смислове і граматичне поєднання двох або більше повнозначних слів синтаксичним зв’язком. Виділяють такі типи синтаксичних зв’язків між словами у словосполученні:

• узгодження (форма залежного слова зумовлена граматичними формами опорного компонента), наприклад: червоне яблуко);
• керування (залежне слово вживається у формі непрямих відмінків із прийменником чи без нього, наприклад: світло у вікні);
• прилягання (головний компонент не вимагає від залежного певних граматичних форм, а поєднуються вони за змістом, наприклад: летіти вгору).

Види синтаксичних помилок в словосполученнях

• Порушення в побудові словосполучень, пов’язаних підрядним зв’язком керування: наприклад: завдавати шкоду (замість шкоди). Варто додати, що потребують форми залежного слова у родовому відмінку без прийменника дієслова: сподіватися, вчити, вживати, завдавати, зазнавати, потребувати, навчати, чекати, наприклад: зазнавати збитків.
• Неправильна побудова прийменникових конструкцій, наприклад: Марина робила дослідження по компаративістиці. Якщо можливі кілька варіантів поєднання, то потрібно обирати безприйменникові. Наприклад: гуляти містом та по місту, доцільніше містом. Помилки в побудові прийменникових конструкцій можуть виникнути внаслідок незнання значення прийменника або в результаті впливу інших мов (переважно російської).
• Неправильне сполучення іменника з числівником, наприклад: три вчителя обговорювали мою успішність. Числівник один узгоджується з іменником у граматичних категоріях роду, числа, відмінка; числівники два, три, чотири керують іменниками у називному відмінку множини; числівники п’ять, шість, сім, вісім і так далі керують іменниками в родовому відмінку множини: шість працівників.
• Тавтологічні словосполучення, наприклад: у травні місяці в Україні будуть додаткові вихідні. Тавтологія – це повторення тих самих, спільнокореневих або близьких за значенням слів. Такі порушення – наслідок неправильного добору слів або нерозуміння їх значення. Але не всі повторення спільнокореневих слів можна вважати мовною помилкою, тому що існує безліч словосполучень, у яких тавтологія неминуча: словник іншомовних слів, загадати загадку, розмовна мова.

Типові помилки в побудові речень

• Порушення в побудові речень із дієприслівниковим зворотом. Приклад: Ідучи до кінотеатру, почалась злива.
• Неправильний порядок слів у реченні, наприклад: І нову вивчили Тетяна пісню Марина сьогодні.
• Недотримання смислового зв’язку між займенниками та тими словами, які вони замінюють, наприклад: Сашко сів на стілець і впав: у нього (Сашка чи стільця?) щось хруснуло.
• Займенникове подвоєння підмета, наприклад: Інна, як тільки прийшла до мами, вона одразу кинулася їй допомагати.
• Вживання дієслів у неправильних часових і видових формах, наприклад: Маринка заходить до квартири та привіталася.
• Невміння поділити складне речення на прості, наприклад: Коли Наталка мила посуд. Ненароком розбила тарілку.
• Хибне узгодження підмета й присудка, наприклад: Тарас із другом говорив про економічну ситуацію в Україні. Присудок, зазвичай, узгоджується з підметом у роді, числі, особі, але у деяких випадках можливі варіанти: лікар сказав і лікар сказала, сирота спав (про чоловіка) і сирота танцювала (про жінку). Використання середнього роду – неправильне, якщо іменник – власна назва: Таїті красиве; Зімбабве велике. У такому випадку рід присудка визначається родом загальної назви: Перед дослідниками з'явився красивий Таїті (острів); Зімбабве (країна) – велична й неповторна.
• Неправильна побудова речень з однорідними членами, наприклад: На городі росли огірки, помідори, кабачки, баклажани, овочі.
• Неправильна побудова конструкцій з парними сполучниками, наприклад: Наша бібліотека надає не лише різноманітну літературу і проводить зустрічі з письменниками.

Всі ці помилки – результат низького мовно-культурного рівня, недостатнього знання української мови. Повністю уникнути мовних помилок все-таки неможливо, але потрібно робити так, щоб припускатися їх якомога рідше. Безперервне навчання та вміння постійно удосконалювати свої знання – це правильний шлях досягнення мети. Запам’ятайте: ваша грамотність – запорука успіху в житті.

(За матеріалами uatxt.com)

Інтертекстуальний підхід до аналізу твору полягає у вивченні його взаємозв'язків з іншими текстами. Це означає, що аналізуючи художній твір, ми розглядаємо, як він взаємодіє з іншими творами, культурними контекстами, ідеями та уявленнями, що існують у певному культурному просторі.

Основні складники інтертекстуального підходу:

• Виявлення інтертекстуальних елементів: цитування, алюзії, ремінісценції, пародії, стилізації, переспіви та інші засоби, що вказують на звʼязки з іншими текстами.
• Аналіз функцій інтертекстуальності: з'ясування, як саме ці звʼязки впливають на зміст, структуру та сприйняття твору. Наприклад, вони можуть розширювати значення твору, створювати нові смисли, додавати іронічний чи сатиричний ефект, вказувати на певні ідеологічні або культурні контексти.
• Вивчення «позатекстових» звʼязків: дослідження, як твір взаємодіє з ширшим культурним контекстом, включаючи історичні події, філософські ідеї, соціальні та політичні реалії. Наприклад, розглядаючи роман, можна виявити цитати з іншого твору, які мають важливе значення для розуміння ідеї головного героя. Або ж, аналізуючи поему, можна з'ясувати, що вона є пародією на певний літературний стиль, що додає твору сатиричного забарвлення.

Переваги інтертекстуального підходу:

• глибше розуміння твору: дає змогу вийти за межі суто формального аналізу й зрозуміти глибинні смисли, закладені автором;
• розширення контексту: допомагає побачити твір у ширшому культурному та історичному контексті, зрозуміти його місце в літературному процесі;
• розвиток критичного мислення: спонукає до аналізу, порівняння, виявлення зв'язків та інтерпретації. Інтертекстуальний підхід є важливим інструментом у сучасному літературознавстві, що допомагає глибше зрозуміти складність і багатогранність літературних творів та їхній звʼязок із культурою.

Інтертекстуальність можна визначити як специфічний тип взаємодії текстів, коли один текст посилається на інший, використовуючи цитати, аллюзії, афоризми чи інші форми взаємопоєднання. Це поняття розкриває багатогранний характер того, як тексти взаємодіють між собою і впливають на розуміння читачем.

Види інтертекстуальності:

• Явна інтертекстуальність. Це випадки, коли автор чітко вказує на використання чи посилання на конкретний текст. Це може бути включення цитат, персонажів чи концепцій з інших творів.
• Прихована інтертекстуальність. У цьому випадку зв’язки між текстами не такі очевидні. Автор може використовувати стилістичні елементи, тематику чи ідеї інших творів, не чітко роблячи на це акцент.
• Генетична інтертекстуальність. Це відсилання до попередніх творів того ж автора чи подібних за жанром та стилем.

Інтертекстуальні посилання додають глибини та контексту тексту, розширюючи його семантику та зв’язуючи його з іншими творами. Через використання інтертекстуальних зв’язків читач розширює свій культурний досвід та розуміння літературних традицій. Водночас читач не завжди може розпізнати всі інтертекстуальні зв’язки, що може призвести до непорозумінь або втрати смислу. Інтертекстуальність залишає простір для різноманітних тлумачень та інтерпретацій, що може створювати неоднозначність у сприйнятті тексту.

Інтертекстуальність відкриває перед нами незвідану територію текстового взаємозв’язку та впливу. Це поняття допомагає розуміти, як тексти взаємодіють, спілкуючись між собою та формуючи багатогранний світ літератури та культури. Одиницю інтертексту, тобто фрагмент тексту, що містить включення чужого тексту називають інтертекстемою. Це може бути цитата, алюзія, ремінісценція, парафраза або будь-який інший спосіб використання іншого тексту всередині нового. Іншими словами, інтертекстема – це конкретний випадок інтертекстуальності, коли один текст явно або неявно посилається на інший. Вона є способом створення нових значень і смислів через взаємодію різних текстів.

Орієнтовна схема інтертекстуального аналізу:

1. Пошук інтертекстеми у творі.
2. Вказати на наявність/відсутність маркерів інтертекстуальності.
3. Визначити різновид інтертекстеми.
4. Джерело інтертекстеми (коротка характеристика тексту-донатора, первісне значення інтертекстеми).
5. Як змінюється значення інтертекстеми у новому текстуальному оточенні.
6. Як змінюється значення тексту завдяки використанню інтертекстеми.
7. Функції інтертекстеми в аналізованому тексті.
8. Висновок.

(За матеріалами studfile.net)

Творчість мандрівних дяків була різноманітною. Найчастіше вони складали жартівливі й сатиричні вірші, у яких висміювали панів, священиків чи навіть самих себе. Так, у відомому «Плачі бурсака» ми читаємо скаргу на бідне життя студента: «Ой біда, біда мені, бурсаченьку бідному, Ні хати, ні грошей, ні шматочка хліба...». В інших віршах дяки зверталися до духовенства з іронією: «Попи п’ють, ксьондзи п’ють, Дяки та й ті не осудять...».

Улюбленим жанром мандрівних дяків були інтермедії — короткі жартівливі сценки, які показували діалоги простих людей. Наприклад, у сценці про двох селян звучить жартівлива мудрість: «Ярема: Ти що, Хомо, розуму не маєш? Хома: А ти, Яремо, маєш — та не використовуєш!».

Дяки любили також бурлескно-травестійні твори — переспіви біблійних сюжетів у гумористичному тоні, із використанням живої народної мови. У такий спосіб вони «приземляли» високе до щоденного, роблячи літературу ближчою до простих людей. Подібне явище існувало в Західній Європі. Там у XII–XIII століттях з’явилися ваганти — середньовічні мандрівні поети і співаки, серед яких були і студенти, які здобували освіту при церкві чи монастирі. Вони складали пісні та вірші латинською мовою. У їхніх творах відчутні:

• сатира на духовенство й можновладців;
• оспівування свободи та радості життя;
• нарікання на бідність студентської долі.

Один із найвідоміших текстів вагантів — пісня Гаудеамус («Отож радіймо»), яка й сьогодні вважається студентським гімном.

Таким чином, мандрівні дяки в Україні й ваганти в Європі — це явища одного культурного типу: молоді освічені люди без постійного заробітку мандрували країною, створювали гумористичні й філософські твори, висловлювали вільний дух і незалежність мислення. Дяки робили це українською народною мовою, ваганти — латинською, але в обох випадках ми бачимо поєднання книжності та народності, гумору й протесту проти догм.