Довідник Модуль 2.1

Міжособистісна комунікація – це процес обміну інформацією, ідеями, почуттями й досвідом між двома людьми або невеликою групою людей, які взаємодіють найчастіше безпосередньо (у просторовій близькості) або ж опосередковано (через листування, технічні засоби тощо).

Хоча міжособистісна комунікація зазвичай передбачає участь у спілкуванні 2-3 осіб, усе ж можна говорити, що міжособистісна взаємодія може відбуватися й у разі іншої кількості осіб. Так, Л. Мамчур за способом взаємодії виокремлює такі форми міжособистісної комунікації:

1. Монолог (1 комунікант / комунікантки)
   Розгорнуте мовлення одного комуніканта / однієї комунікантки, не розраховане на безпосередню реакцію інших. Таке мовлення зазвичай тривале за часом, підготовлене й однобічний за характером висловлювання. Прикладами реалізації мнологу є лекція, доповідь. Звісно, така форма комунікація має виразні ознаки публічної.
2. Діалог (2 комуніканти / комунікантки)
   Найактивніша форма міжособистісної комунікації, яка передбачає наякість двох комунікантів (комуніканток), які почергово обмінюються висловлюваннями. Тобто в процесі такої взаємодії відбувається чергування ролей слухача / слухачки й мовця / мовчині. Особливістю діалогічного мовлення є постійний і зазвичай швидкий обмін репліками, тісний зв’язок із ситуацією спілкування. Г. Буш виокремлює такі типи діалогування: ероматичний (особливість: запитання – відповідь); риторичний (особливість: передача інформації та обговорення теми); еристичний (особилвість: дискусійність, інколи полемічність, обстоювання позиції); карнавальний (особливість: побутове мовлення, вільна комунікація, використання мовних кліше).
3. Полілог (три й більше комунікантів / комунікаток)
   Спілкування трьох або більше осіб, ролі яких постійно змінюються – мовець / мовчиня – реплікатор / реплікаторка (ті, хто підтримують комунікацію, реагують) – слухач / слухачка. Типовими жанрами такої міжособистісної взаємодії є обговорення, диспут, дискусія, дебати.

Для розуміння особливостей міжособистісної комунікації важливо розуміти її відмінності від інших основних видів спілкування.

Тобто основні відмінності між цими видами комунікації полягають у кількості учасників, прямоті контакту та характері зворотного зв’язку. Міжособистісна комунікація є найбільш особистісною та зворотною, даючи змогу швидко адаптувати повідомлення в межах комунікативного акту. Вона є ключовою для вираження глибоких ліричних почуттів та побудови стосунків, що є важливим у контексті поезії, яку ми вивчаємо.

Надійне джерело інформації — це таке джерело, якому можна довіряти, оскільки воно базується на фактах, експертній думці та доведених даних. У роботі з джерелами критично важливо важливо вміти відрізняти надійну інформацію від неперевіреної (фейків, маніпуляцій).

Зазвичай, щоб бути впевненими в надійності певного джерела, варто переконатися, чи це першоджерело.

Першоджерело – це, наприклад, авторська оригінальна праця в певній галузі науки, культури, історії тощо, свідок певних подій, результати наукового дослідження (дані), належно задокументовані, тощо. Першоджерела стають основною для вторинних і третинних джерел інформації, тобто таких джерел, що містять інтерпретацію інформації з першоджерел. Відповідно, щоб переконатися, що вторинне джерело є надійним, необхідно з’ясувати, чи містить посилання на першоджерела, наскільки точно воно інтерпретує інформацію з інших джерел тощо.

Якщо застосувати ідеї надійності джерел до літературознавчої практики, то в контексті вивчення художньої літератури критерії надійності допомагають, наприклад:

• оцінити, чи є біографічні відомості про автора фактами (посилання на архівні джерела, інформація від свідків чи самого митця чи мисткині), чи ж вони є судженнями (суб’єктивними інтерпретаціями);
• перевірити, чи ґрунтується літературознавчий аналіз на авторитетних наукових працях (експертність);
• зрозуміти, наскільки переклад або інтерпретація є новими (актуальність) або класичними (доказовість) тощо.

Безсполучникове складне речення – синтаксична конструкція, що складається з двох і більше предикативних частин (простих речень), пов’язаних між собою певним значеннєвим відношенням безсполучниково, тобто без допомоги сполучників або сполучних слів, а у вимові зв’язко цих частин забезпечує специфічна інтонація, яку відбивають на письмі відповідні розділові знаки (кома, крапка з комою, двокрапка, тире). Унаслідок відсутності в безсполучниковому складному реченні засобів зв’язку особливу роль у ньому починають відігравати 1) зміст поєднуваних частин і 2) інтонація, що їх пов’язує.

Безсполучникові речення мають виразну значеннєву подібність до деяких видів складносурядних і складнопідрядних речень. Це можна використати для визначення того, який розділовий знак доречно поставити між частинами. Однак у першу чергу треба в цьому випадку зважати на інтонацію між частинами та зміст першої й другої частин.

Безсполучникові складні речення доволі подібні (синонімічні) за змістом до деяких складносурядних або складнопідрядних речень, однак у сполучникових реченнях значеннєвий зв’язок між частинами більш виразний, ніж у безсполучникових, адже сполучники або сполучні слова чітко на нього вказують.

БСР широко використовують у різних функційних стилях мовлення. Однак особливе місце БСР посідає в художньому мовленні, зокрема в поезії, адже ці речення допомагають створити відчуття динаміки, особливого ритму. Відсутність сполучників робить текст більш лаконічним, експресивним і підкреслює різкість чи швидкість переходу від однієї думки до іншої, що важливо для передачі сильних емоцій у ліриці. Водночас в науковому стилі й офіційно-діловому подекуди намагаються уникати цих речень, адже відсутність засобів зв’язку між частинами БСР може ускладнювати розуміння думки, спричиняти різні інтерпретації інформації, а отже, призводити до непорозумінь, хибних тлумачень.

Засоби художньої виразності (або тропи та фігури) — це мовні засоби й прийоми, які використовують для посилення образності, емоційності та естетичної цінності тексту. На рівні синтаксису (будови речень) такі засоби інколи називають риторичними фігурами. Риторичні фігури — це незвичайні, стилістично марковані способи організації мовлення, що відхиляються від стандартної структури речення, завдяки чому виникають специфічні ефекти (привернення уваги, розставляння акцентів, посилення емоційності, надання мовленню певного ритму тощо).

До типових фігур синтаксичного рівня належать, зокрема, різноманітні повтори (як-от анафора (єдинопочаток), епіфора (єдинокінець), рефрен, анадиплозис (початок наступного речення тим же, чим закінчується попереднє), тавтологія (повтор того самого слова) або, навпаки, недомовлення (як-от еліпсис (випущення частини речення), апосіопеза (замовчування, уривання речення)), риторичне звертання, риторичне запитання, риторичний вигук, риторичне заперечення, асиндентон (безсполучниковість), полісиндетон (багатосполучниковість), градація (поступове нагнітання, посилення), паралелізм (подібна синтаксична будова щодо різних явищ), інверсія (порушення порядку слів), антитеза (протиставлення), парцеляція (поділ цілісного речення на окремі речення) та ін.

Одним з найпростіших засобів увиразнення певних смислів, створення особливого емоційного звучання є інверсія. Інверсія (лат. inversio – перестановка, перевертання, переставляння) (зворотний порядок слів) – це

1. порушення усталеного, нормального порядку слів у реченні, пов’язане переважно з його трансформацією або з актуальним членуванням, для вираження тих чи тих комунікативних настанов;
2. стилістична фігура, що створюється зворотним порядком слів у реченні, щоб наголосити значення інверсованих одиниць і посилити виразність мовлення;
3. одна зі стилістичних фігур поетичного мовлення, що полягає в порушенні усталеної граматичної послідовності слів у речення задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову, пор. у В. Еллана Умовлять серця перебої – додаток і підмет розташовані не у відповідних синтаксичних позиціях задля акцентного виділення підмета серця. Інколи інверсія може поставати визначальною прикметою стильової манери митця: Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша: / спомин – роса весняна, щастя забутого сон (Богдан-Ігор Антонич).

Таким чином, інверсія ґрунтується на порушенні звичного, прямого, порядку слів у реченні. Прямий порядок слів є типовим і стилістично нейтральним. Нормальним у реченні вважається порядок слів, де:

• указівка на час і місце на початку або в кінці речення;
• указівка на ознаку предмета перед назвою самого предмета;
• указівка на ознаку дії перед назвою самої дії;
• указівка на предмет перед дією, яку він виконує;
• указівка на предмет, на який спрямована дія, після назви дії.

При порушенні такого порядку виникають певні стилістичні (змістові, емоційні) нюанси. До речі, інверсією інколи також називають відхиленні від прямого (векторного) розвитку подій у художньому творів за рахунок ретроспекції (оглядання в минуле) та проспекції (заглядання в майбутнє).

Інверсія як стилістичний (риторичний) прийом особливо характерна для художнього, зокрема поетичного, мовлення, а також для конфесійного (церковного) та частково для розмовного. Натомість для офіційно-ділового та наукового стилів вона майже не природна.

До арсеналу риторичних (стилістичних) фігур, які активно використовують у художньому, конфесійного та розмовно-побутовому стилях мовлення, належать риторичне звертання, риторичне запитання, риторичний вигук і риторичне заперечення.

Риторичне запитання (грецьк. rhētorikē – ораторське мистецтво) – це стилістична фігура у формі запитання, що не вимагає відповіді; речення, питальне за структурою, але таке, що не вимагає відповіді, а тільки акцентує увагу на чому-небудь. Таке речення, подібно до розповідного, передає повідомлення, що часто пов’язане з виявом різних емоцій, експресивних відтінків.

Риторичні запитання досить поширені, часто використовувані як певний стилістичний прийом ораторського мовлення; питання, що в підґрунті може передбачати не емпатію, а вираження недовіри, насмішку (за невідповідної інтонації): Що ви говорите?!; Як це може бути?!; Невже це правда?!; емоційно-експресивне вираження думки, судження у формі питання, на яке не потрібна відповідь: Хто здатний повернути води Дніпра назад?!. Такі запитання мають великий заряд експресії, що зумовлює широке використання в різних стилях мови: Міцна, як смерть, Твоя в’язниця, / В ній морок смороду і мла. / Невже тобі ще може сниться, / Що вільна Ти колись була? // Що над ланів співучим злотом / Ти билась крилами в блакить?... (Євген Маланюк).

Для розмовно-побутового мовлення характерними є так звані побутові риторичні питання, які часто містять підтекст невдоволення (мовленнєві акти осуду, засудження, обурення тощо), як-от Звідки ти це взяв?! Скільки можна чекати?! Куди тільки міліція дивиться?! Риторичні запитання більш характерні для художнього, публіцистичного та конфесійного мовлення і майже не вживаються в офіційно-діловому та науковому.

Риторичне заперечення (грецьк. rhētorikē – ораторське мистецтво) – стилістична фігура, що ґрунтується на використанні заперечення для пояснення, підсилення певної думки: Ні! Я жива! Я буду вічно жити! / Я в серці маю те, що не вмирає (Леся Українка).

Риторичне звертання (грецьк. rhētorikē – ораторське мистецтво; прикм. від ім. риторика) (апостроф) – стилістична фігура / фігура мовлення, що полягає в акцентованому звертанні до когось / чогось для максимального посилення виразності. З. р. не розраховані на відповідь, бо в ролі об’єкта таких звертань, крім назв осіб, виступають інші назви істот, найменування явищ природи, будь-яких абстрактних та конкретних понять: Яких ще, душе-враже, меж / ти ждеш у страсі? / В якому світі ти живеш? / В якому часі?.. // Ще кажуть: світ спасе краса, / мій брате-пташе, / й розгорне анге небеса, / і ми майнемо в небеса! (Туди, де наше) (Василь Герасим’юк). Мовець звертається до реального / ірреального слухача. З. р. ґрунтується на вживанні слів або словосполук, що позначають особу або персоніфікований предмет / явище, до яких звертається мовець, концентруючи увагу на повідомленні, інколи надає тому чи тому предметові звернення відповідних емоційно-оцінних кваліфікацій і характеристик. Для З. р. здебільшого характерна граматична незалежність та інтонаційне, пунктуаційне відокремлення: О мово, радосте моя, ти неперевершена у поступі своєму (Анатолій Яна).

Риторичний вигук (грецьк. rhētorikē – ораторське мистецтво; прикм. від ім. риторика) – емоційне ствердження, констатація певного факту або думки, супроводжувана окличною інтонацією: Благословен єси, часе мій! / О, жорстокий! І весь в крові! / – Це нічого, що я, мов гній, – / Під посіви твої нові! (Євген Плужник).

(За матеріалами: Загнітко Анатолій. Словник сучасної лінгвістики : поняття і терміни. У 4-х томах. Донецьк: ДонНУ, 2012)

Підтекст — це вербально не виражена, прихована інформація, яка виявляється в процесі читання (слухання) тексту на тлі основної, фактичної інформації завдяки здатності мовних одиниць породжувати асоціативні та емоційні значення. Потенційно закладена в змісті художнього твору підтекстова інформація приховує в собі справжні наміри, думки та почуття, які часто суперечать вербально вираженому прямому змістові. Після першого ознайомлення з текстом підтекст може лишатися поза увагою читача, оскільки безпосередньо не сприймається, а виявляється тільки на основі осмисленої прямої вербально вираженої інформації.

Текст художнього твору може містити не лише інформацію про події, процеси об’єктивної реальності, факти й образи, створені уявою митця, не тільки передавати ставлення до них персонажів і автора, а й містити приховану інформацію, яка випливає з усього тексту і не має спеціального мовного вираження. Цю глибинну інформацію, яку сприймає адресат (читач, слухач) на основі співвіднесення вербально вираженого змісту з контекстом і мовленнєвою ситуацією, називають підтекстом.

Важливим фактором у створенні підтексту є особистість самого письменника. Не менш суттєві час і умови створення твору. Епоха, інтелектуальний стан суспільства загалом, рівень розвитку його культури, освіти — все це відчутно впливає на вибір митцем манери викладу. Відтворюючи добу, митець працює з тим матеріалом, який береться зі світу його почуттів, думок, емоцій, переживань, настроїв. А це, безумовно, завжди складний психологічний процес. Більше того, кожен митець не просто відображає навколишню дійсність, він повинен ще й пояснити її не просто абстрактному читачеві, а й народові, нації. Допомагають письменникові творити скурпульозна спостережливість, особлива художня майстерність, одержимість, чуттєвість. З погляду лінгвістики, підтекст — у певний спосіб організована частина загального смислу тексту, реалізована в системі різноманітних мовних засобів. Підтекстова інформація міститься в комбінаторних довантаженнях смислів лексичних і граматичних одиниць. Способи вираження прихованого смислу різноманітні: переосмислення значень лексем; особливий порядок слів; парцеляція; синтаксичні повтори; морфологічні структури тощо.

(За джерелом: Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2008. — 423 с.)

Підтекст завжди створює глибину та багатозначність, спонукаючи реципієнта (читача / слухача) до активного мислення та інтерпретації. Підтекст відіграє різну, але завжди ключову роль, залежно від стилю та ситуації спілкування.

Щоб розпізнати підтекст, необхідно провести аналіз тексту, звертаючи увагу, зокрема, на таке:

1. Контекст: Яка ситуація, хто говорить і до кого, де? (Наприклад, поезія епохи романтизму часто має підтекст світової скорботи).
2. Невербальні сигнали (у живому спілкуванні): Інтонація, тембр голосу, паузи, міміка.
3. Стилістичні засоби (у тексті): Використання символів (як-от кедр і пальма), риторичних фігур (наприклад, антитези), епітетів чи метафор тощо.
4. Суперечності: Якщо слова суперечать дії або відомим фактам, це вказує на підтекст. (Наприклад, у Гайне герої «не плакали», але при цьому «тяжко зітхали» — підтекст прихованого, глибокого болю).
5. Натяки та недомовки: Автор свідомо залишає певну інформацію не висловленою, пропонуючи читачеві самому заповнити смисловий простір.

Літературний, зокрема поетичний, твір – це складне, багатоаспектне й багаторівневе текстове повідомлення, відповідно до його аналізу можна підходити по-різному. У таблиці нижче схарактеризовано лише деякі основні підходи (напрями, методи, способи) дослідження творів, зокрема й поетичних. Кожен із цих підходів характеризується своєю специфікою, має власну мету й завдання, ставить у центр уваги різні аспекти твору. Саме завдяки застосуванню різних підходів можна глибше зрозуміти художній твір, оцінити його культурну, естетичну цінність

Естетична цінність — це здатність будь-якого явища, насамперед творів мистецтва, викликати естетичне почуття, давати людині духовно-інтелектуальну насолоду (втіху), збагачувати її внутрішній світ. Така здатність зумовлена якостями, властивостями, особливостями тих явищ, які їм притаманні і мають значення, смисл для людини.

Естетична цінність художнього твору як цілісної структури відчувається читачами по-різному, але при цьому є один показник — естетичне почуття чи бодай емоційне зворушення, які виникають у кожного читача під впливом сприйнятого твору. Це зумовлюється, з одного боку, родо-жанровою, змістово-стильовою своєрідністю твору, а з другого — досвідом і наставленням читача як реципієнта.

Одні читачі спрямовують свою увагу на зміст твору, проблематику, фабульно-сюжетну верству його структури, і для таких читачів цінними є саме вони (елементи форми твору залишаються поза увагою, вони «невартісні»). Інші зосереджуються передусім на тому, як твір «зроблено»: стежать за композиційними зіставленнями, мовними бінарними опозиціями (їх «переливами»), втішаються поліголоссям, перетворенням тексту як знакової системи в текст-читання — все це, об’єктивно існуючи в структурі твору, становить для них естетичну цінність. Для цієї категорії читачів мистецтво слова — самодостатня вартість як словесна творчість. Існує третій тип реципієнта, який сприймає гармонію змісто-форми (чи відсутність такої) твору, і для нього естетична цінність визначається суспільною вагою тематики-проблематики, психологічною переконливістю типажу, гостротою сюжету, вмотивованістю композиції, багатством мовних форм. Такий підхід до розуміння естетичної цінності може вважатися найбільш оптимальним.

Коли йдеться про поезію, поетичні твори, то їх сприйняття як естетично вартісних потребує передусім сформованості в читача вміння розуміти складну художню мову лірики. Це часто потребує заглиблення, аналізу. Тобто у випадку з поезією естетичну цінність передусім можуть оцінити люди, яких вище означено як другий тип.

(За матеріалами onlyart.org.ua)