Довідник Модуль 1.6

Публічний виступ буде успішним, якщо мовець буде висловлювати думки впевнено й переконливо, зможе зацікавити слухачів, чітко формулюватиме свою думку й аргументуватиме її перед публікою. Публіка – це група людей, що зібралася де-небудь (глядачі, слухачі). Отже, синонімами до цього слова можуть бути такі: аудиторія (авдиторія), глядацтво, гладачі, слухацтво, слухачі, народ, громада, спільнота, суспільство та інші. Публічні виступи у формі монологу на зборах, урочистих зустрічах, зокрема онлайн, можуть бути різними, як-от: промова, доповідь, повідомлення, репліка тощо. Водночас можуть відбуватися й діалоги чи полілоги. Мовці зазвичай виголошують промови на якусь важливу тему, щоб вплинути на розум, почуття і волю слухачів, у чомусь їх переконати.

Іноді на зборах учасники висловлюють вимоги у формі ультиматуму. Ультиматум (латинське ultimatum «доведене до кінця») – це різновид прохання, яке висловлене наполегливо, твердо, а інколи навіть жорстко. Висловлюючи ультиматум, мовець зазвичай ставить співрозмовника в певні незручні умови щодо терміну чи швидкості виконання певних дій тощо, а подекуди навіть попереджає, що в разі невиконання цих дій у співрозмовника можуть бути проблеми. Ультимативні вимоги можуть ставити не лише одні люди іншим, а організації – іншим організаціями, держави – іншим державам. Чи це добре? – Звісно ж, ні! Адже для того ми, люди, і вчимося довго й наполегливо вмінню спілкуватися, щоб і в найскладніших ситуаціях спілкування мати силу домовлятися, шукати спільну мову без жодних ультиматумів.

За особливостями ситуації спілкування виокремлюють урочисті й агітаційні типи промов, за ступенем підготовленості – підготовлені й імпровізаційні, за тривалістю – короткі й довгі. Текст кожної промови зазвичай має свою будову, зокрема, вступ, основну частину й висновки. Успішне виголошення доповіді – це результат копіткої роботи з її підготовки, зокрема необхідно чітко визначити тему й мету доповіді, з’ясувати, скільки часу буде відведено на доповідь; якою буде цільова аудиторія, у якому стилі мовлення необхідно буде виголосити доповідь; дібрати необхідний матеріал, ретельно перевіряючи достовірність; проміркувати й скласти план доповіді, тобто визначити її структуру й послідовність викладу матеріалу; грамотно написати текст майбутньої доповіді й критично проаналізувати її зміст; перевірити за орфоепічним словником наголоси в тих словах, у правильності наголошування яких є сумнів, та поставити над цими словами знаки наголосу в потрібних місцях.

Обов’язково звертати увагу на досягнення в мовленні милозвучності. Передусім треба уникати нагромадження слів, які складно вимовляти. Основний закон милозвучності мови такий: звуки в словах і реченнях мають організовуватися так, щоб їх було легко вимовляти й щоб вони були розбірливі для того, хто слухає. Необхідно підготувати виступ у такий спосіб, щоб у слухачів він вразив глибиною розкриття теми й асоціювався із приємними враженнями повноти викладу змісту й досягнення поставленої мети.

Логіка ‒ це наука про закони і форми мислення, що дає змогу правильно міркувати та робити висновки. Вона допомагає аналізувати інформацію, виявляти зв’язки між фактами та створювати логічні послідовності.

Логічна організація інформації — це подання її у певному порядку: за алфавітом, за часом, заvномером або за іншими ознаками. У словниках усі слова розташовані за алфавітом, щоб легко знаходити потрібне. У науково-пізнавальних текстах інформацію часто подають за порядком подій або логічними зв’язками.

Найзручніше, коли два типи організації інформації – тематична і логічна – поєднуються. Наприклад, на сайті Acmodasi.com.ua основна структура — тематична (є окремі розділи за напрямками діяльності), а додатково працює логічна (фільтри, сортування, пошук). Так само в енциклопедіях та довідниках інформація може бути згрупована за темами, але всередині кожного розділу — за логічним порядком. Розуміння цих двох способів допоможе вам краще орієнтуватися в інформаційному просторі, ефективніше вчитися та працювати з текстами будь-якої складності.

У складнопідрядних реченнях з підрядними мети в підрядній частині вказують на мету того, про що йде мова в головній частині. Вони залежать від усієї головної частини, відповідають на питання для чого? з якою метою? нащо? І приєднуються за допомогою сполучників щоб, для того щоб, з тим щоб, аби: От тільки гроші потрібні, щоб начать копать (І. Карпенко-Карий).

Вживання в складнопідрядному реченні з підрядним мети замість сполучника щоб розмовного сполучника аби надає висловлюванню відтінку умовності, припущення, більшої м’якості. Сполучник аби має відтінок «щоб тільки»: Хоч гірше, аби інше (Укр. нар. творчість).

Підрядні речення допустові вказують на те, що могло б перешкодити дії у головній частині. Вони відповідають на питання незважаючи на що? і поєднуються з головною частиною сполучниками хоч (хоча), дарма що, як не, куди не, незважаючи на те що: Дарма що малий, а й старого навчить (Укр. нар. творчість).

Публіцистичний стиль — функціональний різновид літературної мови, призначений передавати, поширювати суспільно-політичну, наукову, культурно-освітню, морально-етичну інформацію та формувати громадську думку. Публіцистичний стиль сучасної української мови — це синтезований функціональний різновид літературної мови, що має широку сферу вживання, розвинену систему жанрів та мовний ресурс, співвідносний із загальнонародною мовою.

Тексти публіцистичного стилю висвітлюють важливі факти, події, явища повсякденного життя соціуму часто в несподіваному ракурсі, але завжди чітко й доступно. Позиція автора очевидна й виявляється у відкритому вираженні власних поглядів, суджень, оцінок, а також в ідейному спрямуванні та естетичній концепції тексту. Виклад матеріалу спрямований на те, щоб не лише інформувати, а переконати слухача або читача в правильності авторської позиції та спонукати його до діяльності. Комунікативно-прагматична спрямованість публіцистичного стилю визначає його роль як засобу впливу на суспільно-політичну і культурну ситуацію, інструмента пропаганди певних поглядів, ідей, теорій.

У межах публіцистичного стилю сучасної української літературної мови традиційно виокремлюють: стиль засобів масової інформації, або інформаційний (інтерв’ю, хронікальна замітка, репортаж, інформаційна кореспонденція та ін.); науково-публіцистичний підстиль, або аналітичний (аналітична стаття, коментар, огляд, рецензія, звернення тощо) та художньо-публіцистичний (есе, нарис, памфлет, фейлетон, пародія, епіграма та ін.).

У сучасних умовах істотно розширилася сфера функціонування публіцистичного стилю за рахунок електронних видань. Інформаційні технології уможливили виникнення нових жанрів (блоги, сторінки в соцмережах тощо), зумовили лібералізацію лінгвістичної ідеології. Зміни в мові засобів масової комунікації мають, з одного боку, позитивний характер, що виявляється у розширенні лексикону за рахунок запозичень, діалектизмів, архаїзмів, розмовних елементів, збагаченні семантичного обсягу слів, появі новотворів, а з іншого боку, надмірне й невмотивоване вживання запозиченої лексики негативно впливає на літературний стандарт. У фокусі уваги сучасних публіцистів (Ю. Андрухович, О. Забужко, Ю. Макаров, Ю. Винничук, В. Кіпіані, С. Жадан, М. Рябчук, С. Рахманін, Л. Івшина та ін.) перебуває широкий спектр питань, але найгостріші з них стосуються розбудови української державності, захисту національної мови, збереження історичної пам’яті.

(Л. В. Кравець. Енциклопедія Сучасної України)

Національна театральна культура — це сукупність театральних традицій, стилів, вистав та інституцій, які розвиваються в межах певної національної спільноти. Вона відображає історію, цінності та культурні особливості нації, і може включати в себе як традиційні, так і сучасні форми театрального мистецтва.

Українська національна театральна культура — це яскравий приклад того, як через сцену народ зберігає ідентичність, осмислює минуле і говорить про важливе сьогодення. Витоки українського театру сягають глибокої давнини. Ще у середньовіччі народ розважали скоморохи — мандрівні актори, що показували веселі сценки, жонглювали, співали пісні на площах і ярмарках. У XVII столітті поширився вертеп — ляльковий різдвяний театр із двома ярусами: верхній показував біблійну історію, нижній — побутові сценки з життя українців. Вертеп поєднував релігійне й народне, драму й гумор.

Також театральна традиція формувалася в братських школах. Учні ставили шкільні драми — вистави на релігійні або моральні теми, часто в алегоричній формі. Це були перші кроки до інтелектуального й виховного театру. У XVIII–XIX століттях в Україні з’явилися перші стаціонарні театри: у Львові (1789), Харкові, Одесі, Києві. Тривалий час українська мова в театрі була обмежена або заборонена. У другій половині ХІХ століття зародився професійний український театр. Його засновники — Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Михайло Старицький, Марія Заньковецька. Їхні п’єси були насичені темами родини, суспільної справедливості, боротьби за гідність. Це був час, коли національна театральна культура набула чітких рис: україномовна сцена, власна тематика, зв'язок з фольклором і народними традиціями.

У 1920-х роках український театр пережив творчий злет. Режисер Лесь Курбас заснував театр «Березіль», де впроваджував європейські модерні тенденції. Його вистави на основі п’єс Миколи Куліша (зокрема «Мина Мазайло», «Народний Малахій») стали символом інтелектуального та національного оновлення сцени. Проте в 1930-х роках радянська влада знищила багато митців. Курбас і Куліш були репресовані, а театр — підпорядкований ідеології. Цей період отримав назву «розстріляне відродження». Сучасний український театр стрімко розвивається. Його характерна риса — поєднання класичних форм і новаторських рішень, а також активне звернення до соціальних тем.

Види сучасного українського театру:

• Академічні театри — зберігають класичний репертуар;
• Незалежні театри — експериментальні сцени (театр «ДАХ», «Золоті ворота», «Молодий театр», PostPlay);
• Документальний театр — вистави на основі реальних подій (Майдан, війна, окупація);
• Пластичний театр, вуличні вистави, монодрами, театр жестів.

Жанри:

• психологічна драма;
• трагікомедія;
• соціальна трагедія;
• поетичний театр;
• музичні вистави;
• сучасна опера.

Національна театральна культура України — це безперервний діалог між минулим і сучасністю. Вона об’єднує скоморохів і Лесю Українку, Курбаса й сучасних режисерів, вертеп і відеотеатр. Це простір, де українці ставлять питання, шукають відповіді й залишають слід у світовому культурному просторі.