Довідник Модуль 1.4

Формули мовленнєвого етикету – це усталені словесні засоби, які використовують у типових ситуаціях спілкування, які фактично стали мовленнєвими жанрами. Зокрема, характерними ці формули в ситуаціях звертання, вітання, знайомства, вибачення, прохання, подяки, прощання, згоди чи незгоди тощо.

Відповідні формули є питомою частиною як мовного (або мовленнєвого) етикету (див. енциклопедичну статтю «Етикет мовний» нижче), так і мовного нетикету, тобто мережевого етикету. Якщо говорити про останній, що на сьогодні набув надзвичайного поширення внаслідок доступності інтернету, а відповідно, і різних форми спілкування в ньому через соціальні мережі, блоги, імейли тощо, то тут варто дотримуватися тих самих етикетних настанов, що й у реальному житті. Як зазначає, Світлана Бибик у статті «Нетикет, або мережевий етикет», в епістолярному жанрі е-листування важливі з погляду нетикету кліше-привітання (Добрий день, шановна Ольго Степанівно, Добридень, Добрий ранок, Добрий вечір / Вечір добрий, Вітаю, Привіт), кліше-прощання (До побачення, До наступного листа, З повагою Олександр Мироненко, Зі сподіванням/надією на подальшу співпрацю Соломія Кличко, Чекатиму на відповідь; Будь), словесні знаки подяки (Дякую, Вдячний за відповідь, Дякую. Отримав), кліше-прохання (Будь ласка, ..; Прошу Вас підтвердити отримання листа) тощо. Власне, ідеться про те, що дотримання мовного нетикету безпосередньо пов’язане з дотриманням мовного етикету, про основні характеристики якого можна дізнатися зі статті Світлани Єрмоленко.

В умовах значних обсягів інформації особливого значення набувають операції, які допомагають структурувати, організувати, упорядкувати, систематизувати різнорідну інформацію в такий спосіб, щоб забезпечити її зберігання, легкий пошук потрібного тощо. Залежно від виду інформації, її специфіки використовують різні підходи до її організації. Однак за будь-якого підходу важливо визначитися з підставами, на яких буде проводитися організація інформації. Якщо, наприклад, важливо відстежувати зміни чогось у часі, то тоді доцільно за основу взяти часовий принцип організації (хронологічний), а якщо важливо показати залежність одних даних від інших, тоді краще скористатися, наприклад, ієрархічною структурою (деревоподібною).

Підстави для організації (структурування, упорядкування) інформації є надвзичайно різні, зокрема, це може бути:

• алфавітний принцип (наприклад, саме так організовують інформацію в словниках, енциклопедіях);
• тематичний, або предметний, принцип (наприклад, так побудовані різноманітні класифікатори, як-от класифікатор посад і професій, універсальна десяткова класифікація (УДК), яку використовують у бібліотечній справі та ін.);
• логічний принцип (наприклад, коли інформацію структурують за логічними зв’язками, як-от причина-наслідок, головне-похідне тощо);
• хронологічний принцип (наприклад, у такий спосіб вибудовують різноманітні таймлайни, або по-нашому, графіки, стрічки часу тощо);
• інші принципи.

Хронологічна організація інформації – це спосіб упорядкування інформації (даних) за часовою послідовністю – від найдавнішого до найновішого (або навпаки). Цей спосіб передбачає упорядкування подій, фактів, новин або інших даних відповідно до того, як вони з’являлися в часі. Найпоказовішими прикладами хронологічної організації інформації, з якими кожен і кожна має справу в житті, є різноманітні календарі та графіки, розклади (таймлайни), які допомагають вчасно все робити й відстежувати успішність реалізації завдань.

За хронологічним принципом також структурують інформацію на новинних сайтах, адже це дає змогу «архівувати новини» і відстежувати події в часовій послідовності їх. Також на цих підставах упорядковують інформацію в архівах, бібліотечних фондах тощо. Перевагами різноманітних варіантів «хронологій» є зручність пошуку інформації за часом її виникнення (звісно, якщо ми ці дані знаємо), відстеження розвитку подій і явищ у часі, простеження їхнього взаємозв’язку та ін.

Особливо значущою є роль хронологічного принципу організації інформації в історичній науці, де на сьогодні використовують такі способи упорядкування історичних фактів:

• Cпосіб 1: хронологічна послідовність подій — це послідовність історичних подій у часі від найдавніших до найбільш сучасних.
• Cпосіб 2: лінія (шкала, стрічка) часу — графічне зображення плину історичного часу, за допомогою якого можна зобразити послідовність подій і процесів, а також визначити їхню тривалість.
• Cпосіб 3: хронологічна таблиця — спосіб упорядкування хронологічних даних шляхом унесення до таблиці історичних дат і їхніх пояснень у хронологічній послідовності.
• Cпосіб 4: синхронізована (або синхроністична) таблиця — це різновид хронологічної таблиці, до якої заносять історичні події, що відбувалися одночасно в різних куточках світу.

Однак, крім історичної галузі, хронологічне упорядкування даних важливе для всіх без винятку сфер існування і діяльності людини, адже всі ми живемо у світі, де час (поряд із простором) є ключовим параметром, який допомагає нам орієнтуватися. Звісно, хронологічний підхід до організації інформації неможливо застосувати там, де час не є визначальною характеристикою. У цьому випадку використовують інші підходи до структурування даних.

Серед складнопідрядних обставинних речень, тобто речень, у яких від головної частини ставимо до підрядної частини питання як до обставини в простому реченні, виокремлюють цілу низку видів, а саме: складнопідрядні місця, часу, мети, причини, умови, допусту, наслідку, а також складнопідрядні способу дії, міри та ступеня та складнопідрядні порівняльні.

Складнопідрядні речення способу дії, міри та ступеня та складнопідрядні порівняльні зазвичай розглядають у взаємозв’язку, адже в деяких випадках розрізнити їх складно. Це пов’язано як зі значенням підрядних частин, так і з тим, що засоби зв’язку в цих реченнях частково ті самі. Загальні характеристики цих видів складнопідрядних речень відбито в таблиці.

Складнопідрядне речення з підрядним способу дії, міри і ступеня – це таке складне речення, у якому в підрядній (тобто залежній) частині інформують про спосіб дії або ступінь, міру вияву ознаки, про яку йдеться в головній частині. У головній частині таких речень можуть бути вказівні слова так, такий, стільки, настільки. Підрядна частина складнопідрядних способу дії виражає спосіб перебігу дії, названої в головній частині, де здебільшого наявна обставина дії, виражена прислівником так. Своєю чергою підрядна частина складнопідрядних міри і ступеня вказує на ступінь, міру вияву ознаки, яка виражена в головній частині прикметником або прислівником, при яких наявний певний показник вияву міри — сполучне слово (такий, так, стільки) та ін.

Складнопідрядне речення з підрядним порівняльним – це таке складне речення, у якому сказане в головній частині розкривають, пояснюють через порівняння зі змістом підрядної частини. За своєрідністю значення і сполучних засобів складнопідрядні порівняльні речення поділяють на речення зі значенням вірогідного (імовірного) порівняння та зі значенням невірогідного (неімовірного) порівняння. У перших певне явище в підрядній частині подано як реальний або загальновідомий факт, а основним засобом зв’язку головної і підрядної частин є сполучник як, а в других – у підрядній частині простежується уподібнення не зі справжньою, а з уявною подією і використовуються сполучники мов, немов, неначе, наче, як, буцім, а також їхні варінти мовби, немовби, начебто, нібито, буцімто. Підрядна частина в цьому виді речень залежить від головної в цілому і відносно неї може займати будь-яке місце.

Як зазначено в академічному енциклопедичному виданні «Українська мова», сино́німи (грец. συνώνυμος — «однойменний») — це слова (переважно однієї частини мови) або їхні окремі значення, а також стійкі словосполучення, афікси, словотвірні типи, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що при повній чи частковій формальній відмінності мають тотожні або майже тотожні значення (з можливими відмінностями в стилістичній і граматичній характеристиках та в сполучуваності). Із цієї дефініції випливає, що синонімія характерна для всіх рівнів мови, зокрема й синтаксичного.

Синтаксичні синоніми — це синтаксичні конструкції (словосполучення, речення), близькі або тотожні за значенням, які при відмінності формальної структури взаємозамінні в тексті. На рівні реченнєвих структур синтаксична синонімія виявляється, зокрема, у взаємозамінності деяких видів складнопідрядних речень і простих ускладнених речень (тобто простих речень з відокремленими членами речень. Будучи синонімічними, тобто маючи відносно однаковий зміст, такі речення все ж можуть різнитися смисловими та стилістичними відтінками та інтонаційно.

Основними випадками синтаксичних синонімів цього типу є такі:

1. Складнопідрядне речення з підрядною означальною частиною ≈ просте речення, ускладнене:
   1.1. дієприкметниковим зворотом: Дівчина, яка була вражена черговим несподіваним поворотом подій, не могла відірватися від книги. ≈ Дівчина, вражена черговим несподіваним поворотом подій, не могла відірватися від книги.
   1.2. прикметниковим зворотом: Читач, який є уважним до деталей, завжди відзначатиме особливості авторського стилю. ≈ Читач, уважний до деталей, завжди відзначатиме особливості авторського стилю.
   1.3. відокремленим неузгодженим означенням, вираженим іменником у непрямому відмінку із прийменником або без нього: Увагу дослідниці привернула сіра книга, яка була вся в поросі, із затертим корінцем. ≈ Увагу дослідниці привернула сіра книга – уся в поросі, із затертим корінцем.
   1.4. відокремленою прикладкою: Стиль класицизму, який інколи називають в європейських дослідженнях неокласицизмом, особливо популярним став у культурі західноєвропейських країн. ≈ Стиль класицизму, або, як його інколи називають в європейських дослідженнях, неокласицизму, особливо популярним став у культурі західноєвропейських країн.
2. Складнопідрядне речення з підрядною частиною часу ≈ просте речення, ускладнене дієприслівниковим зворотом: Хлопець зміг нарешті відповісти на питання матері, коли на мить відірвався від захопливої книжки. ≈ На мить відірвавшись від захопливої книжки, хлопець зміг нарешті відповісти на питання матері.
3. Складнопідрядне речення з підрядною частиною умови ≈ просте речення, ускладнене дієприкметниковим (або прикметниковим) зворотом: Якщо книжку відкласти на завтра, то рідко її вдасться прочитати й післязавтра. ≈ Книжку, відкладену на завтра, рідко вдається прочитати й післязавтра.
4. Складнопідрядне речення з підрядним причини ≈ просте речення, ускладнене відокремленим додатком: Матвій вирішив узяти текстовий варіант повісті, бо комікси були недоступні через ажіотаж. ≈ Замість недоступних через ажіотаж коміксів, Матвій вирішив узяти текстовий варіант повісті.
5. Складнопідрядне речення з підрядною частиною мети ≈ просте речення, ускладнене однорідними членами речення: Бібліотекар дотягнувся до верхньої полиці, щоб дістати останній примірник журналу. ≈ Бібліотекар дотягнувся до верхньої полиці й дістав останній примірник журналу.

Вибір з-поміж синонімічних складних складнопідрядних і простих ускладнених речень того чи того речення залежить від різних чинників, зокрема від стилю мовлення, мети мовця чи мовчині тощо. Наприклад, для наукового та офіційно-ділового стилю більш характерними є прості ускладнені речення, а для розмовного – складнопідрядні. Якщо мовець чи мовчиня вважатиме, що для опису ситуації важливо повідомити про обидві дії як однаково значущі, то використає складнопідрядне речення, і навпаки, якщо хоче більш акцентовано наголосити на одній дії, то обере просте ускладнене речення.

Якщо говорити про прості речення, ускладнені відокремленими членами, то, як зазначає мовознавець П. Дудик та Л. Прокопучук, визначальною причиною відокремлення другорядних членів речення є те, що мовець чи мовчиня, пишучи або висловлюючись усно, може за допомогою відокремлення актуалізувати (акцентувати), виділити, поставити в центр уваги, посилити певну частину речення. Відокремлення має слугувати одним із засобів економного висловлення. Це стосується, зокрема, дієприкметникових, прикметникових і дієприслівникових зворотів, які словесно стисліші, ніж синонімічні їм підрядні речення. Відокремлення надає одній із частин речення більшої комунікативної значеннєвості, посилює важливість змісту синтаксично другорядної частини, а через неї і змісту всього простого ускладненого речення. При відокремленні активізуються, поглиблюються змістовий і синтаксичний зв’язки між означувальним (пояснювальним, залежним, підпорядкованим) і означуваним (пояснюваним, незалежним, підпорядковувальним) елементами простого ускладненого речення.

Науковий стиль — функціональний різновид літературної мови, що забезпечує пізнавально-інформативні потреби суспільства у сфері науки, освіти та виробництва. Н. с. послуговуються в різних галузях науки, техніки, технологій та освіт. діяльності. Спільним для всіх уживань стилю є абстрактність, узагальненість, підкреслена логічність, предметність, однозначність і точність, ясність і об’єктивність викладу, насиченість інформації та її стислість, доказовість, оцінність, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, логічні підсумки. Основна форма функціонування Н. с. — писемна, але реалізується він і в усному спілкуванні.

Специфіка Н. с. виявляється в лексиці (абстрактна лексика, терміни, номенклатурні назви, уживання багатозначних слів тільки в одному чітко визначеному контекстом значенні, обмеження синонімії, наук. фразеологія, стійкі термінологічні словосполучення), морфології (висока частотність іменників, зокрема віддієслівних, відносних прикметників, числівників, дієслів широкої семантики, вживання форми однини в узагальненому значенні (на позначення класу предметів), аналітичні форми вищого і найвищого ступенів порівняння якісних прикметників, позачасових форм дієслова, зокрема теперішнього часу постійної дії, абстрактного теперішнього часу або абстрактного майбутнього часу, форми 1-ї особи множини (у відгуках, рецензіях, виступах), дієслів 3-ї особи множини у неозначено-особовому значенні) та синтаксисі (прямий порядок слів у реченні, безособовість викладу, уживання повних, переважно складних сполучникових речень, часто ускладнених відокремленими членами речення). Для Н. с. характерні цитати, покликання на першоджерела, цифрові дані, формули, символи, схеми, таблиці, графіки, діаграми тощо. Наукові тексти зазвичай складаються з чітко виокремлених та структурованих елементів — вступу, основної частини, висновків; поділяються на розділи, підрозділи, параграфи тощо. Структура наукових текстів варіює залежно від підстилю і жанру. Н. с. кваліфікують як монологічний (див. Монолог); категорія діалогічності (див. Діалог) має тут вияв наукової дискусії у вигляді цитації з оцінкою наведених поглядів, вираження власної позиції тощо.

Дослідники, визнаючи багатоманітність реалізацій Н. с., неодностайні у виокремленні підстилів. А. Коваль виділяє власне науковий (науково-технічний), наук.-діловий, наук.-популярний, наук.-навчальний і наук.-публіцистичний підстилі. С. Єрмоленко вказує на наявність власне наукових текстів, мови навч.-методичної і наук.-популярної літератури, відзначає відмінності між наук.-технічними і наук.-гуманітарними текстами. О. Пономарів розрізняє суто науковий, наук.-публіцист., наук.-популяр., наук.-навч. та вироб.-технічний підстилі, Л. Мацько розглядає власне науковий (монографія, наук. стаття, доповідь, повідомлення, тези), наук.-популярний (виклад наук. даних для нефахівців — книги, статті у неспец. журналах, лекції тощо), наук.-навчальний (підручники, посібники, лекції, словники тощо) підстилі. Вчені сходяться на думці, що кожен із підстилів відрізняється складом лексики, структурою текстів, проте відмінності між ними не надто великі, щоб констатувати окремі стилі.

Становлення і розвиток Н. с. пов’язані з появою й поширенням наук. й освіт. діяльності, оформленням науки як соціального інституту, функціонуванням системи навчальних закладів. У науці за всю її історію послуговувалися різними літ. мовами. Тривалий час мовою науки в Європі була латинська, на українських теренах — також церковно-слов’янська, староукраїнська. Н. с. сучасної української літературної мови почав розвиватися від серед. 19 ст., проте на думку В. Передрієнка, перші тексти наук. характеру переважно перекладні, відомі від часів Київ. Русі. До них належать істор. хроніки І. Малали, Г. Амартола, Г. Синкела та природничі трактати «Фізіолог», «Шестоднев» І. Екзарха, «Християнська топографія» К. Індикоплова. Елементи наук. викладу наявні в «Ізборнику» Святослава (1073) та «Ізборнику» (1076). Своєрідною енциклопедією моральних правил та історичних відомостей був збірник сентенцій «Бджола», кілька редакцій якого тривалий час зберігали популярність. У 15 ст., за спостереженнями І. Паславського, Н. с. збагатився перекладами компендіуму енциклопедичного характеру «Арістотелеві врата» (або «Тайная тайних»), логічних трактатів «Логічний словник» Мойсея Маймоніда та «Логіка Авіасафа» Аль-Ґазалі, астрономічних творів «Шестокрил» і «Космографія».

У 16–17 ст., як доводить І. Паславський, з’явилися праці з граматики («Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ мовъ просто», 1580-і рр.; «Аделфотес. Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго "зыка…», склад. А. Еласонським разом із учнями Львів. братської школи, 1591; «Грамматіка словенска» та «Лексис» Л. Зизанія, обидві — 1596; «Грамматіки славенски# правилное Сóнтагма…» М. Смотрицького, 1619; «Леkіконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіе» П. Беринди, 1627; «Лексикон латинський» Є. Славинецького, 1642; «Граматыка словенска» І. Ужевича, 1643; «Лексикон словено-латинський» Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського, серед. 17 ст.), риторики і поетики («Orator Mohileanus paratissimis “Partitionibus” Сiceronis excultus» Й. Кононовича-Горбацького, 1635–36 навч. рік; «Liber artist poeticae… Anno Domini 1637», «Наука, албо спосωб зложення казання» І. Галятовського, 1659; «Про риторичне мистецтво» Ф. Прокоповича, 1706), діалектики (переклад «слов’янорус.» мовою «Діалектики» Й. Дамаскина, кін. 16 cт.), математики («Лінійна арифметика» Б. Гербеста, 1561; «Арифметичний рукопис», серед. 17 ст.; «Математика» Ф. Прокоповича, 1707–08 навч. рік), астрономії (Холмський збірник, кін. 16 ст.; «Повчання про комети» М. Смотрицького, поч. 17 ст.; переклад «Луцідарія» Г. Отенського, 1636). В. Передрієнко констатує, що від 16 ст. у текстах Н. с. послідовно простежується часте вживання абстракт. лексики, термінів, ускладнених синтаксичних конструкцій, зростання частотності елементів живої розмовної мови. Як характерні ознаки Н. с. утверджуються логічність, точність, об’єктивність, доказовість викладу. У 18 ст. вживання народнорозмовної мови в різних наук.-популярних жанрах (травниках, лікар. і госп. порадниках, місяцесловах) стає звичним явищем.

Політичне становище українців, розділених іншими державами, негативно позначилося на розвитку Н. с. Випрацювану в староукраїнській літературній мові термінологію витіснено з науки й освіти. Традицію вживання української мови в науці перервано. Становлення і розвиток Н. с. нової української літературної мови, як доводять Т. Панько, І. Кочан і Г. Мацюк, починається від серед. 19 ст. завдяки діяльності українському суспільно-політичному та наук.-літературному журналу «Основа» (С.-Петербург, 1861–62), товариства «Просвіта» (Львів, 1868–1939), збірника «Громада» (Женева, 1878–79 та 1882). Н. с. у своїх працях розвивали М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, П. Житецький, І. Франко, І. Верхратський, В. Антонович, І. Огієнко, М. Грушевський, К. Михальчук, С. Подолинський, М. Павлик, А. Кримський, Б. Грінченко, М. Сумцов, В. Гнатюк, В. Сімович, О. Курило та ін. На розвиток укр. науки, освіти, культури була спрямована діяльність Літ. товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), перейменов. згодом на Наукове товариство імені Шевченка. У його численних серійних виданнях, гол. серед яких є «Записки Наукового товариства імені Шевченка», закладено підвалини укр. наук. мови, насамперед різногалуз. термінології. Н. с. сучасної української літературної мови формувався і завдяки працям Українського наукового товариства в Києві (1907–21). Загалом на кін. 19 ст. випрацювано загальнонаукову й галузеві терміносистеми української мови, що відображали рівень тогочасної науки. Активний період розвитку Н. с. сучасної української літературної мови припадає на 1917–20. Над проблемами різногалузевої термінології працювали Термінологічна комісія при Київському науковому товаристві (1918) та Орфографічно-термінологічна (Правописно-термінологічна) комісія при УАН (1919) (Див. Правописні комісії). Створений на їх базі Інститут української наукової мови ВУАН (1921) працював над унормуванням правопису, розбудовою національних галузевих терміносистем, укладанням та виданням термінологічних словників. Однак сфабрикований процес у справі СВУ (1929) поклав край цій діяльності. Значну частину термінологічних словників названо «національно-шкідницькими».

Традиції розвитку Н. с. сучасної української літературної мови, насамперед термінології, вироблені в україністиці кін. 19 — поч. 20 ст., продовжив журнал «Рідна мова» (Варшава, 1933–39, гол. ред. і видавець — І. Огієнко). На його сторінках висвітлювали питання чистоти й правильності української мови у різних галузях знання, аналізували семантику слів-термінів, виділяли з-поміж наявних ті, які точніше, на думку авторів статей, передавали суть поняття або були вже сприйняті народом. Наступні періоди інтенсивного розвитку Н. с. сучасної української літературної мови збігаються з періодами українського відродження (1950–60-і та 1980–90-і рр.) й характеризуються особливою увагою до термінології — ядра Н. с. Із розвитком функціональної стилістики розпочинається системне вивчення особливостей Н. с., аналіз його лексичних, словотвор., морфол. та синтаксичних засобів, дослідження структури наукового тексту (М. Жовтобрюх, О. Сербенська, І. Ковалик, Г. Їжакевич, С. Головащук, А. Коваль, Т. Панько, Л. Симоненко, І. Кочан, М. Зарицький, Н. Непийвода, І. Гнатюк, Т. Радзієвська та ін.).

Лібералізація стильових норм, оздоровлення наукової термінології, збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами характеризує Н. с. кін. 20 — поч. 21 ст. У дослідженні цього періоду виявлено національну специфіку Н. с., зв’язок традицій українського текстотворення з моделями ефективного наукового тексту зарубіжної лінгвістики, доведено важливість естетичних параметрів наукових праць, необхідність дотримання культури наукової української мови (Н. Зелінська, В. Кухарєва, О. Семеног, П. Селігей та ін.). Водночас сучасні тенденції в українській науці, пов’язані з поширенням наукометрії, рейтингування наукової діяльності тощо, сприяють дедалі частішій появі англомовних наукових текстів вітчизняних науковців і, відповідно, скороченню вжитку української мови, що найактивніше спостерігаємо у галузі точних наук. У сучасних умовах активного термінотворення це негативно позначається на розвитку Н. с. української мови.

(Джерело: Науковий стиль / Л. В. Кравець, Л. І. Мацько // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2020. – Режим доступу: esu.com.ua)