Поль Марі Верлен «В місячнім світлі»
В місячнім світлі
Мліють гаї;
В ночі розквітлій
Тчуть солов’ї
Співи-узори...
О люба зоре!
В ставі сріблистім
Чорна верба,
Шепче між листям
Вітру журба
Палко і рвійно...
Разом помріймо!
З висі тремкої
Тиша злина,
В мирі й спокої
Спить осяйна
Світу будова...
Хвиля чудова!
Переклад Миколи Лукаша
Юрій Іздрик «Молитва»
коли повертається світ спиною
і знов поміж нами відстань і стіни
говори зі мною
говори зі мною
хай навіть слова ці нічого не змінять
і коли вже довкола пахне війною
і вже розгораються перші битви
говори зі мною
говори зі мною
бо словом також можна любити
я одне лиш знаю і одне засвоїв
і прошу тебе тихо незграбно несміло:
говори зі мною
говори зі мною
і нехай твоє слово станеться тілом
Генріх Гейне «Коли розлучаються двоє...»
Коли розлучаються двоє,
За руки беруться вони,
I плачуть, і тяжко зітхають,
Без ліку зітхають, смутні.
З тобою ми вдвох не зітхали.
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті тяжкі зітхання
Прийшли до нас згодом самі.
Переклад із німецької
Максима Стависького
Леся Українка «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...»
Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
7/ХІ 1900
Боб Ділан «Господарі війни»
Гей, панове війни!
Ви, творці усіх мін,
Ви, творці усіх бомб,
Смертоносних машин;
Ви сховались між стін,
За письмові столи,
Я вас бачу наскрізь,
Де б ви всі не були.
Ви, що вмієте сіять
Лиш попіл-золу,
Ви зламали мій світ,
Наче ляльку малу;
Ви дали автомат
І послали вбивать,
А самі повтікали,
Бо кулі свистять.
Ви навчились у Юди
Мистецтва брехні:
«Можна виграть війну!» —
Клянетесь ви мені.
Та я бачу наскрізь
Ваші очі й уми,
Немов бачу крізь воду,
Що стікає в ями.
І ви квапите інших —
Хай під кулі ідуть,
А ви дивитесь, як
Цифри смерті ростуть.
Ви сховались в маєтках,
А кров юнаків
Витікає в грязюку
Тисячами струмків.
Найжахливіший страх
Ви жбурнули усім —
Страх народжувать діток
В світі страшнім.
За загрозу дитині,
Яка ще й не жила,
Ви не варті, щоб кров
В ваших жилах текла.
Що я знаю насправді,
Щоб так говорить?
Ви скажете: молодий!
Ви скажете: вчися жить!
Та я знаю одно,
Хоч молодший за вас,
Сам Ісус би ніколи
Не пробачив би вас.
Є одне запитання,
Гроші можуть усе,
Чи вам куплять прощення?
О, ви вірите в це!
Та на смертному ложі
Не спасуть бариші,
Бо ніякі вам гроші
Не відкуплять душі.
І я вірю, що ви
Скоро всі помрете.
Я піду за труною
В це полудне бліде;
Я копатиму яму,
Я гукну: «Опускай!»
І нарешті я впевнюсь,
Що ви мертві. І край.
Переклад Миколи Байдюка
Любов Якимчук «Розкладання»
на східному фронті без змін
скільки можна без змін?
метал перед смертю стає гарячим
а люди від нього холодними
не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів
а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка
ви пишете вірші ідеально гладенькі
високу поезію золоту
про війну не буває поезії
про війну є лише розкладання
лише літери
і всі вони — ррр
Первомайськ розбомбили на перво і майськ —
безкінечно маятись наче вперше
знову там скінчилась війна
але мир так і не починався
а де бальцево?
де моє бальцево?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться
я дивлюся на колообрій
він трикутний, трикутний
і поле соняхів опустило голови
вони стали чорні й сухі, як і я
вже страшенно стара
і я більше не Люба
лише ба
Григорій Сковорода «De Libertate»
Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!
Переклад Валерія Шевчука
Сергій Жадан «Бути соняшником в полях Донбасу»
Київська прописка, середня освіта.
Загинув під Попасною на початку жовтня.
Соняшникові поля, не зібрані з літа.
Над ними розкривається золота безодня.
Стоятимуть тепер цілу зиму.
Чорнітимуть літерами в газеті,
ловлячи тишу, ледь вловиму,
ніби лисицю в очереті.
Птахи над ними завмирають щоразу –
чутливі, як слухові апарати.
Бути соняшником в полях Донбасу –
це знати як жити й за що помирати.
Своїм хребтом, металевим тросом,
поєднувати ґрунти і води,
тримаючись за осінній чорнозем
з гіркою відданістю природи.
Вітчизно, що вічно втішаєш і просиш,
ниєш в легені стороннім предметом,
лиши мені на майбутнє цю розкіш –
бути соняшником і очеретом.
Лиши мені цю убивчу втіху –
стати на вітряному кордоні –
літерою в недописану книгу,
подихом в холодні долоні.
Мій Бог дозволяє мені не прощати
І називати усе як є.
Завантажити Хрестоматію Модуль 2.8