Хрестоматія Модуль 2.7

В місячнім світлі...

В місячнім світлі
Мліють гаї;
В ночі розквітлій
Тчуть солов’ї
Співи-узори...

О люба зоре!

В ставі сріблистім
Чорна верба,
Шепче між листям
Вітру журба
Палко і рвійно...

Разом помріймо!

З висі тремкої
Тиша злина,
В мирі й спокої
Спить осяйна
Світу будова...

Хвиля чудова!

(переклад Миколи Лукаша)

І місяць білий
(переклад М. Ореста (Михайла Зерова))

І місяць білий  
В лісах горить,
І голос милий
Шле кожна віть, 
І буде тиша… 

О найлюбіша!

З лісами рядом
Став золотим
Лежить свічадом,
Сильвета в нім
Верби смутніє…

Ти з нами, мріє,
Великий сходить 
І ніжний мир
З небес, де бродить
Родина зір
Ясноалмазна…

О мить прекрасна.

В промінні білім
(переклад Г. Кочура)

В промінні білім 
Нічні ліси.
Бринять під гіллям
Скрізь голоси
Пташок до рана…

Моя кохана.

Над люстром ставу,
Де порина
В безодню тьмаву
Верб гущина, ‒
Плач вітру лине.

Це – мрій хвилини.

Ясний, глибокий
На світотвір
Спустився спокій
З небес, де зір
Рої квітчасті…

Хвилини щастя.

І вже коли ти спиш, починається сніг.
Прийшовши з ночі,
виявившись із нічого,
з чорного шепоту,
з горизонту нічного,
з повітрь усіх,
із розламів усіх.
Коли ти спиш, він рухається з передмість,
рухається між дерев,
падає над стежками,
над цегляними брамами,
над ганками й хідниками,
над кожним із перехресть,
над кожним з обійсть,
над кожною з колій,
над кожним із бездоріж,
над школами,
над вокзалами,
над мостами,
падає до безкінечності,
падає до нестями.
Коли нічого немає.
Коли ти спиш.
Над кожним із вікон,
над кожною із осель,
падає над крамницями,
падає над дворами,
засипаючи русла,
огортаючись прапорами,
влітаючи до підвалів,
сягаючи стель.
Над кожним із пустищ,
над кожною з новобудов,
над кожною із веранд,
над кожною із віконниць.
Пробираючись вглиб.
Рухаючись від околиць.
Сніг входить до міста так,
як під шкіру входить любов.
Глибоко.
До крові.
До сухожиль.
До темних місць,
з яких починається подих.
Солодко, наче втома, наче наркотик

Гостро, наче впевненість, наче біль.
Уздовж нервів,
ніби уздовж рік.
На дні легень, мовби на дні копалень,
свідченням всіх майбутніх
безсонь і запалень
свідченням всіх зупинок
і всіх доріг,
свідченням всіх перевтілень,
які постають,
свідченням всіх початків
і всіх повернень,
ламка, мов березень,
зріла, неначе серпень,
любов підіймається тілом,
як гріта ртуть.
Прогріваючи горлом
промерзле скло.
Над усіма алеями,
над домами.
Коли ти спиш,
коли нічого немає.
Коли немає навіть того,
що завжди було.
…Тримай це відчуття
солоду й гіркоти,
відчуття пекла,
що в пальцях тобі запеклося,
коли торкаєшся її одягу і волосся,
коли простягаєш їй руку,
виводячи з темноти.
Це вона всотується в хребта високу пітьму.
Це вона чередами жене
золоті заметілі.
Радій цій чорній любові у власному тілі.
Не дивлячись ні на що.
Всупереч усьому.