Не пов’язано з вугіллям
Він каже, що все буде добре
Любов Якимчук
він каже: розбомбили школу до якої ти ходила
він каже: їжа закінчується, грошей немає
він каже: гуманітарка з білих фур – єдине наше спасіння
він каже: гуманітарка щойно полетіла снарядами
школи немає
як це, коли школи немає?
вона порожня, вона дірява чи її зовсім немає?
що сталося з моїм фото, що висіло на дошці пошани?
що сталося з моєю вчителькою, яка сиділа в класі?
він каже: фотографія? кому потрібна твоя фотографія?
він каже: школа розплавилася – ця зима надто гаряча
він каже: вчительку я не бачив і не проси мене дивитися
він каже: бачив твою хресну – її вже немає
тікайте
киньте все і тікайте
залиште хату, погреб з абрикосовим варенням
та рожеві хризантеми, що стоять на веранді
собак пристрельте, щоби не мучилися
кидайте цю землю, кидайте
він каже: не верзи дурниць, ми щодня кидаємо землю – на труни
він каже: усе буде добре, порятунок вже скоро
він каже: гуманітарка вже йде
грудень 2014
Розкладання
Любов Якимчук
на східному фронті без змін
скільки можна без змін?
метал перед смертю стає гарячим
а люди від нього холодними
не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів
а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка
ви пишете вірші ідеально гладенькі
високу поезію золоту
про війну не буває поезії
про війну є лише розкладання
лише літери
і всі вони — ррр
Первомайськ розбомбили на перво і майськ —
безкінечно маятись наче вперше
знову там скінчилась війна
але мир так і не починався
а де бальцево?
де моє бальцево?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться
я дивлюся на колообрій
він трикутний, трикутний
і поле соняхів опустило голови
вони стали чорні й сухі, як і я
вже страшенно стара
і я більше не Люба
лише ба
Повертання
Любов Якимчук
нам додому хочеться, туди, де ми посивіли
де небо вливається в вікна потоками синіми
де посадили дерево і виростили сина
де збудували дім, який без нас відсирів
а дорога наша розквітає мінами
ковила й туман прикривають вирви
вертаємось гіркими, не говіркими, винними
нам би мати дім і трохи миру
нам би постояти, подихати сирістю
витягти знімки з альбомів родинних
ми додому їдемо, туди, де ми виросли
нас батьки чекають, могили і стіни
ми підемо й пішки, хоч би були босими…
як не знайдем дому там, де ми залишили
побудуєм дім понад абрикосами
з неба синього, із хмар пишних
Бути соняшником в полях Донбасу
Сергій Жадан
Київська прописка, середня освіта.
Загинув під Попасною на початку жовтня.
Соняшникові поля, не зібрані з літа.
Над ними розкривається золота безодня.
Стоятимуть тепер цілу зиму.
Чорнітимуть літерами в газеті,
ловлячи тишу, ледь вловиму,
ніби лисицю в очереті.
Птахи над ними завмирають щоразу –
чутливі, як слухові апарати.
Бути соняшником в полях Донбасу –
це знати як жити й за що помирати.
Своїм хребтом, металевим тросом,
поєднувати ґрунти і води,
тримаючись за осінній чорнозем
з гіркою відданістю природи.
Вітчизно, що вічно втішаєш і просиш,
ниєш в легені стороннім предметом,
лиши мені на майбутнє цю розкіш –
бути соняшником і очеретом.
Лиши мені цю убивчу втіху –
стати на вітряному кордоні –
літерою в недописану книгу,
подихом в холодні долоні.
Метро
Сергій Жадан
Пацан із Салтівки, чий будинок згорів –
гілка метро, глибша за більшість морів.
Ліхтарик у кишені, підземки переповнене нутро.
Господь із тобою ночує на станції метро.
Дівчинка з ліцею, що прибилася з Нових Домів.
Ніхто не зумів тобі сказати, і я теж не зумів.
Ніхто не пояснив, чому вигорає цей квартал.
Але серце твоє дитяче міцніше за метал.
Злі і веселі діти харківських підвалів.
Діти, що живуть у глибинах метрополітену.
Світ, який усе це бачив – посивів і постарів.
Але любов – це робота й нам робити цю роботу щоденну.
Хай буде тихо, хай місто накриє крилом.
Місто зігріє, місто поділиться теплом.
Наллє тобі з термосу гарячого чаю свого.
Ти теж, коли виростеш, зможеш зігріти його.
Дивне знання - розрізняти виходи гармат.
Мамчина мобілка, братів старий каремат.
Цей метрополітен, який тобі надію дає.
Десь глибоко на станції б’ється серце твоє.
Мій Бог формує всю ніч батальйони...
Мар'яна Савка
Мій Бог формує всю ніч батальйони,
Прицільно стріляє, веде бої.
Мій Бог толерує мої прокльони
І протирає скельця свої.
Мій Бог не ховається поза спину,
Він над дітьми розстеляє покров.
Мій бог скуповує кровоспинне
Й стає у чергу здавати кров.
Мій Бог не може поки що спати,
Коли вся країна на варту встає.
Мій Бог дозволяє мені не прощати
І називати усе як є.
«Вісім років»
Завантажити Хрестоматію Модуль 2.4