Хрестоматія Модуль 3.7

В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичай своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, ніде не може знайти собі притулку та пристановище, бо він загублений для свого народу.

Олекса Воропай

Велети. Городище. Дитинець. Жертва. Ідоли. Ініціація. Капища. Обереги. Поховальні обряди. Тотем. Трапеза. Требище. Тризна. Яв, Нав і Прав.

Поняття «язичництво» виникло в церковному середовищі в першому тисячолітті нашої ери як позначення всього нехристиянського: і гімнів «Річведи», і міфології давньої Греції. Але щодо слов’ян — неможливо розглядати язичництво лише в межах цього тисячоліття. Корені праслов’янства ростуть з глибини первісних епох. Тоді й там зародилися паростки слов’янського фольклору: велети й богатирі, Велес і Стрибог, шанування тотемних тварин, замовляння природних стихій. Першослов’яни поклонялися упирям і берегиням, Роду і рожаницям. Приростаючи до землі, обожнювали Матір Сиру Землю, небо (Сварога), сонце (Даждьбога). Захищали рідну землю, і виникав богатирський епос з величними героями, які побивали зміїв та іншу злу силу. Потім головним богом став грізний Перун, покровитель князів і воїнів. Утворюється Київська держава, язичництво стає державною релігією.

Прийняття християнства ще довго не зачепило язичницькі устої, особливо в малих містечках і поселеннях. Та й у великих містах відбували язичницькі обряди, навіть князі та знать брали в них участь. На початку XIII століття у слов’янських народів остаточно встановилося двовір’я, яке дожило до наших днів, бо у свідомості, творчості, побуті слов’ян лишки давніх язичницьких вірувань мирно співіснують з християнською релігією.

А ще асилки, великдони, осилки — велетні-богатирі, першолюди у східнослов’янській міфології. Жили в прадавні часи. За народними переказами, велети підняли скелі, утрамбували провалля та урвища, проклали канали для річок. Хизуючись своєю силою, вони почали загрожувати небесним богам: підкидати в небо булави так, що ті гриміли й лякали богів, хитати-розхитувати землю тощо. Боги розсердилися і знищили велетнів.

Відомий український переказ про великдона, який був такий великий, що йому не було ні житла, ні притулку на землі. Задумав він зійти на небо. Йде, моря йому по коліна, гори переступає, дійшов найвищої гори. Став на веселку, що воду в хмари подає, та й подався на небо. Побачили те небесні боги, злякалися такого великого і не пустили до себе. Так і лишився великдон між небом і землею: хмари йому — постіль, одежа; вітри й птахи їжу носять; воду з веселки п’є. Але гірко в самоті, тяжко: плаче великдон — дощі йдуть, стогне — громи гримлять.

Святилище давніх слов’ян, призначене для обрядових дійств під час язичницьких свят, для ритуальних жертвоприношень. Споруджували городища під горою чи під пагорбом біля води, навкруг них насипали вали, прокопували рови, які заповнювали водою. Мали городища два чи три входи, поблизу розташовували урочища з ідолами богів. Те, що городища були місцями язичницького славлення богів, жертвоприношення, спалення небіжчиків, підтверджують археологічні розкопки, під час яких знаходили багато попелу, кісток людей і решток тварин, череп’я жертовного глиняного посуду, кам’яні основи вогнища-жертовника, ножі, стріли, золоті та срібні прикраси.

Яків Головацький подає, що «...городища розкинуті по багатьох слов’янських країнах, особливо біля північного підніжжя Карпат, в Галичині і всій землі руській...»

Фортеця в середині міста, невелике внутрішнє містечко, — як дитя в материнській утробі — де жили князі, правителі слов’янських міст. Так ще називалася жертва, яку слов’яни приносили своїм містам. Дійшла до наших часів легенда про спустошення міста Славенська хворобами — язвою. Задунайські слов’яни відшукали руїни міста і вирішили збудувати там нове місто. Зібралися старійшини на раду: як закласти місто, яку йому дати назву. Один з них запропонував, щоб наступного дня на сході сонця вийти на шлях і перший зустрічний дасть назву місту. Вранці першим їм зустрівся хлопчик, ще майже зовсім дитина. Його принесли в жертву, закопали під стінами міста. Звідси ніби й пішло — дитинець.

Жертва, треба — дари, що їх приносили давні слов’яни, щоб умилостивити своїх богів. Ще приносили жертви духам померлих предків, обожнюваним предметам та явищам. Звичай жертвоприношення виник з уявлень про втручання в життя людини небесних богів та природних духів. Отож і віддавали їм люди частку з урожаю, приплоду, жертвували зілля, тварин, інколи навіть юнаків чи дівчат племені, щоб боги були добрими й милостивими.

Про жорстокість обряду жертвоприношення є спомин у «Повісті минулих літ»: «...І приносили їм жертви, називаючи їх богами, і приводили до них синів своїх і дочок, а жертви ці йшли бісам, і оскверняли землю жертвоприношеннями своїми. І осквернилась кров’ю земля Руська і пагорб той». Перунів пагорб — нині Володимирська гірка в Києві. Під час жертвоприношень відбувалися гадання з метою довідатися волю богів. Часто ті гадання вказували на жертву. Знову ж, у «Повісті минулих літ» знаходимо свідчення, що за допомогою жереба, який символізував волю богів, визначали отроків та дівчат, котрих приносили в жертву.

Візантійський письменник Х ст. Лев Диякон в описі походу Святослава пише про принесення в жертву полонених воїнами руського князя. Обряд жертвоприношення у слов’ян мав на меті підношення богам і сподівання на відповідь: сприяння у полюванні, військових вправах, у вирощенні врожаю тощо.

За свідченнями літописів та історичних джерел, жертвоприношення у слов’ян відбувалося під час великих свят на честь богів; під час різних важливих подій в житті племені (похід, перемога в битві, тризна тощо). Окрім того, жертвоприношення відбували ще досить часто домашнім богам, духам померлих предків. Залишки цього обряду можна зустріти й сьогодні. Це квітчання травами та квітами домівок — клечання — під час Зелених свят; виставляння їжі, напоїв на підвіконня, на стіл, за поріг під час Різдва; кроплення горілкою та принесення їжі на могилки під час поминальних днів. У давніх слов’ян обряд жертвоприношення виконували жерці.

Боввани, кумири, істукани — грубо зроблені дерев’яні чи кам’яні статуї богів, з позначеним одягом, озброєні мечами, палицями, із символічними атрибутами: рогом — символом сили й достатку, чашею — символом долі тощо. Ідолів ще називали капами, звідси — капище.

Арабський письменник Х ст. Ібн-Даста свідчить про слов’ян: «...всі вони були ідолопоклонниками». Те ж дійшло до нас і в літописах: «Приде Игорь на холм, где стояше Перун» (Іпатіївський літопис). Загальновідоме капище богів київського князя Володимира. Коли Володимир прийняв християнство, язичницьких богів наказав посікти. Але Перуна — головного бога — велів кинути у воду, ще видно боячись гніву чи то самого Перуна, чи люду, який в нього сильно вірив. Слов’янський люд після хрещення Русі поховав бовванів у печери та ліси й продовжував ще довго їм поклонятися таємно. А церква на тих місцях, де були капища і стояли ідоли, побудувала храми нової віри.

Посвята, введення у таїнство культу, обряд посвячення в дорослі тощо. Ініціація охоплює міф як необхідну частину: під час обряду посвячуваному сповіщають міфи племені, які можуть знати тільки дорослі. Ініціація осмислюється як смерть і нове народження: посвячуваний, переходячи у новий статус, ніби знешкоджується у старій якості. Звідси ритуальна схема ініціації в сюжетах міфів та казок: випробування, які підстерігають героя у царстві мертвих або на небі чи в країні чудовиськ.

Ініціація наявна в мотивах тимчасового вигнання героя зі звичного середовища, виконання ним тяжких доручень. В обряді ініціації героєм виступає молодший, бо тільки молодший може перейти в інший статус, може бути посвяченим, що й створює сюжет. Структури ініціації, міфа, казки мають схожість.

Капища, ідолища — язичницькі олтарі, місця, де приносили жертви богам, храмові споруди, де розміщувалися статуї божеств. Здебільшого капища слов’ян були просто неба. Проте розкопки та літописні джерела свідчать, що за часів дохристиянських вірувань слов’яни мали й культові споруди.

Арабський письменник і мандрівник Ібн-Фадлан, який спостерігав обряд жертвоприношення, лишив опис, що голови убитих тварин розвішували слов’яни на дереві, яке стояло за ідолами, частину м’яса роздавали, а іншу залишали головному ідолу та меншим у капищі. Капища слов’яни влаштовували на підвищеннях, біля водоймищ, під кронами дерев, що свідчить про вшанування лісів, озер та підвищених місць. До капищ вхід мали жерці та їхні помічники увесь час, вони підтримували вогонь, готували необхідні ритуальні предмети.

Під час обрядів жертвоприношень до капища заходили й непосвячені язичники. Проте вони не мали права ступати до святилища, де горів вогонь і відбувався обряд жертвоприношення. У західних слов’ян язичницькі храми-капища мали назву контина. У капищах стояли статуї богів: посередині — головного бога (Перуна, Рода, Даждьбога, Тура, Велеса, Святовита тощо), а в оточенні були боввани інших, менших божків.

На глиняних посудинах (горщиках, глечиках, мисках) давні слов’яни малювали орнамент, який мав виконувати охоронну функцію. Орнамент бував різним: хрестики, кола, зірки, коса лінія (дощ), хвиляста лінія (вода) та інші. Усі ці магічні символи були оберегами, що захищали посуд і їжу в нім від злих духів.

Особливу пошану мали у слов’ян амулети-обереги. Так називалися предмети з тим відбитком божества, яким приписували таємничу надприродну силу. Такі амулети (або ж набори їх) часто носили із собою, на грудях, біля пояса, і вони мали охороняти від злих сил, відвертати напасті, нещастя, чари, лихо. Амулети були різні, найчастіше це мініатюрні зображення звірів, коней, птахів, а також предмети — топірці, ножі, гребені, ключі, замочки, ложки, бубонці тощо. Поява амулетів-сокирок була спричинена культом Перуна, з’явилися вони ще до Х ст. і виконували роль оберегів, виступали символами й атрибутами грізного небесного бога.

З культом нічного світила пов’язані численні підвіски у вигляді кружала — так звані лунниці. Їх носили як сережки і як намисто, а також на жіночих головних уборах. Це були амулети-обереги, які захищали дівчат від злих чар. Сережки з хрестиками були оберегами від різних хвороб. Їх носили й чоловіки. Хрест у язичників-слов’ян був символом небесного вогню, сонячного божества, а тому хрестові приписували особливі священні властивості.