Хрестоматія Модуль 3.2

Квадробіка («квадро» — чотири + «аеробіка) — трендовий виток субкультури, що поєднує фізичну активність та імітацію рухів і звуків свійських і диких тварин. Основне у квадробіці — пересування на чотирьох кінцівках та виконання трюків — стрибки через перешкоди, швидкий біг. Усе це потребує від квадроберів витривалості, тренування балансу та координації.

Квадробічний рух започаткував японський спринтер Кенічі Іто. Він ще з дитинства потерпав від булінгу однолітків, які дражнили його «мавпенятком». Але вирішив не боротися проти прізвиська, а навпаки — максимально підіграти цьому образу й зробити його своєю перевагою. Він довго вивчав рухи мавп і став автором методики пересування на чотирьох кінцівках. Авжеж, пан Кенічі Іто за найменшої нагоди відтреновув свої «мавпячі скіли» та навіть ночував кілька днів в ізоляторі після затримання поліцією — його ідентифікували як психічно нестабільну особу. З того часу він намагався тренуватись у безлюдних лісах, але й там його мало не застрелив мисливець, прийнявши за дикого кабана. А вже у 2008 році «спортсмен-мавпа» легітимізував своє захоплення. І зафіксував його у Книзі рекордів Гіннеса, подолавши стометрівку на чотирьох всього за 18,58 секунди. З того часу в японця з’явилось чимало послідовників, а спортивний рух, що імітує поведінку тварин, швидко ширився світом. З’являлися нові трюки й рекорди, ролики про квадроберів, які агітують «за повернення до еволюційних коренів бодай через рух» збирали мільйони переглядів.

Квадробіка — це передусім спосіб тренування, а не знімкування потенційно вірусних тіктоків. Цей незвичний спосіб привести тіло в тонус поєднує елементи аеробіки та калістеніки. І якщо про аеробіку чули всі, то щодо калістеніки є деякі питання. А це — фізичні вправи на роботу з вагою власного тіла, що зародились ще в Стародавній Греції та мали на меті підготувати воїнів до боїв. До прикладу — рух на чотирьох кінцівках, що імітують рухи ведмедя. Або вправа, коли людина намагається швидко пересуватись на чотирьох кінцівках і живіт при цьому направлений вгору, — саме такий рух готує бійців до ситуацій, коли вони можуть опинитися на спині і потрібно швидко підвестися із цієї позиції. Елементи квадробіки вже багато десятиліть використовують у бойових мистецтвах — від змішаних єдиноборств до бразильського джиу-джитсу та капоейри.

Джерело: Освіторія

Фурі — субкультура, що об’єднує людей, які захоплюються антропоморфними тваринами із людськими характеристиками. З поміж-таких характеристик людський інтелект, міміка, прямоходіння та носіння одягу. Деякі фурі переодягаються у людиноподібних тварин, більшість просто мають свій персональний образ пухнастого персонажа. Проте фурі не ототожнюють себе з ними, а лишень уявляють, що тварини можуть мати людські риси. Як, наприклад, герої казок, книжок, мультиплікацій.

Рух фурі (їхня назва походить від англійського слова «пухнастий») виник значно раніше за квадроберський — у другій половині 20-го століття, і в Україні відомий понад 20 років. Його характерна ознака — перевдягання у тварин — героїв мультфільмів, коміксів, книг. Їхні персонажі мають «людські» характеристики: міміку, прямоходіння, інтелект. Фурі не виконують жодних спеціальних вправ, на відміну від квадроберів. Цікаво, що представники фурі — це, в основному, дорослі, для яких це своєрідне хобі з театральним нахилом, а не спосіб екстравагантно заявити про себе в соцмережах. До прикладу, європейська спільнота фурі Eurofurence зібрала понад 40 тисяч євро та у 2023 році задонатила ці кошти на рахунок української організації захисту тварин UAnimals.

Переважно фурі не віддають перевагу якійсь конкретній тварині — часто це гібриди, що поєднують риси кількох істот. Серед найпопулярніших поєднань можна виокремити собаку-вовка, лисицю-вовка, дракона-вовка, кішку-лисицю та тигра-вовка. А з-поміж попкультурних героїв переважають покемони, грифони та персонажі відеоігор. Самі ж фурі пояснюють, що бачать в субкультурі можливість спілкуватися з однодумцями. При цьому вони вважають антропоморфних тварин естетично приємними та кажуть, що досвід перевтілення в фурі звільняє від переживань, стресу, депресії. Для них це лишень відпочинок у вільний час. До прикладу, після навчання чи роботи. Така собі театральна терапія, де можна перевтілитися в незвичний для буденності образ, грати роль, яка тобі до вподоби. У світових та українських казках, переказах є доволі поширеними згадки про перетворення героїв у диких тварин. Це, звісно, не рух фурі, проте доказ того, що ідея перетворення людини у звіра і навпаки вже давно існує в нашій культурі та була звичною.

(За матеріалами всемережжя)

Традиція давати людині ім’я виникла за далеких часів. І не завжди це робилося відразу при народженні дитини. Спочатку людям давали прізвиська навколишні. Прізвисько відображало характерну особливість особи – Швидкий, Веселий, Кривоніс, Мила тощо.

Також відомо, що у багатьох народів було прийнято давати людині декілька імен: одне при народженні, інше – коли людина ставала дорослою. Окрім того, імена могли змінюватись, коли людина здійснювала певний вчинок (добрий чи поганий) або займала нове положення у суспільстві. Дитині могли давати як ім’я, яке означає гарну якість (щоб людина мала цю якість, коли виросте), так і погану (щоб дитину не чіпали злі духи).

За часів язичництва давали природні імена: Малинка, Голка, Павук, Рябушка. Також дитину називали за особливими прикметами чи з огляду на обставини, за яких вона з’явилася на світ: Біляй, Чорнуха, Лобань, Миляй, Неждан, Забава, Пискун. Наші пращури вважали, що чим негативніше ім’я, тим краще. Імена кожного роду були його власністю і не могли використовуватися в інших родах того самого племені. В одному роду не було людей з однаковими іменами. Тільки коли людина помирала, її іменем називали новонароджену дитину. Якщо ж імен не вистачало, їх позичали в іншого роду, але після смерті людини, яка мала позичене ім’я, його повертали.

На зміну язичницьким прийшли давні слов’янські імена з подвійним коренем, які спочатку поширилися у середовищі князів і тогочасної знаті: Родослав, Мечеслав, Мстислав, Ярослав, Ростислав, Ярополк, Володимир, Мирослав, Мирослава, Людмила. Після Хрещення Русі дітей називали на честь святих, у день пам’яті яких дитина народжувалася або була хрещена. Церковне ім’я тримали у таємниці, щоб ніхто не зурочив дитину. До речі, і сьогодні деякі християни дотримуються цього звичаю. Існує тотожність: ім’я дорівнює душі дитини. Ім’я дають під час обряду хрещення. Тому дехто вірить, що у нехрещеної дитини немає душі. Як би там не було, ім’я – це невід’ємна частина особистості, воно ідентифікує людину серед інших. Це те слово, яке людина чутиме найчастіше у своєму житті. Тому батькам варто ставитися до вибору імені для дитини дуже серйозно.

Унікальними і цікавими є імена індіанців. Вони відрізняються у різних племенах, але обов’язково мають якесь значення. В основному імена пов’язані з тваринами або явищами природи. Скажімо, Танцююча хмара, Яструбине око, Той, що говорить з вітром, Ведмежий зуб, Бик, що сидить чи Шалений Кінь. Інколи індіанці мають декілька імен. Одне їм дають рідні, інше – шаман. У деяких племенах ім’я дитини промовляють лише раз – при народженні – щоб злі духи не почули його і не вкрали душу немовляти. Часто чоловіків і жінок називають однаково.

(За матеріалами сайту uain.press)