Хрестоматія Модуль 2.2

¹ Чертог – розкішна, велична будівля, палац; палата (в палаці, замку).
² Пейто – давньогрецька богиня, яка уособлювала мистецтво переконування.

Досі ніхто достеменно не знає, звідки з'явилася на світ прекрасна Афродіта. Одні вважають її донькою Зевса і Діони, а інші запевняють, що красуня Афродіта народилася з морської піни. Начебто, коли краплі крові пораненого Урана впали на землю, одна з них потрапила в море й утворила піну, з якої й виникла прекрасна богиня. Так і в імені її чується: Аф-ро-ді-та – пінонароджена. Але як би там не було, дуже добре, що є на світі Афродіта – прекрасна, золотоволоса богиня кохання і краси. Афродіта дарує щастя всім, хто їй вірно служить.

Так дала вона щастя художнику Пігмаліону, який жив колись на чудовому острові Кіпр. Це був дуже хороший художник, але була в ньому одна дивина. Він просто терпіти не міг жінок, цілими днями займався улюбленою роботою і жив усамітнено серед своїх чудових скульптур.

Одного разу він зробив із блискучої слонової кістки статую дівчини незвичайної краси. Як жива, стояла вона перед своїм творцем. Здавалося, що вона дихає – така ніжна і прозора була її біла шкіра. Здавалося, що ось-ось затеплиться життя в її прекрасних очах і вона заговорить, засміється. Годинами стояв художник перед своїм чудовим творінням, і справа скінчилася тим, що він палко полюбив створену ним самим статую, наче вона була живою істотою. Весь жар свого серця віддав він своїй коханій. Навіть про роботу забув закоханий Пігмаліон. Він дарував млявій статуї чудові прикраси із золота та срібла, одягав її в розкішний одяг. Приносив своїй коханій квіти і прикрашав її голову вінками. Часто Пігмаліон торкався губами до її прохолодного білосніжного плеча і шепотів:

– О, якби ти була жива, моя прекрасна, як я був би щасливий!

Але статуя залишалася холодною і байдужою до його зізнань. Пігмаліон страждав, але нічого не міг із собою вдіяти. Він перестав виходити з дому і проводив весь час у своїй майстерні. І нарешті він вирішив звернутися до богів. Тільки вони в силах допомогти йому.

Скоро настали святкування на честь богині Афродіти. Пігмаліон заколов вгодоване теля з позолоченими рогами і, коли запашний ароматний дим заструменів у повітрі, підняв до неба руки:

– О, всесильні боги і ти, золотопромовиста Афродіта! Якщо ви почуєте мої молитви, дайте мені в дружини дівчину, настільки ж прекрасну, як моя улюблена статуя!

Не встиг він вимовити слова молитви, як яскраво спалахнув вогонь на його жертовнику. Це означає, що боги почули його прохання. Але чи виконають вони його? Повернувся художник додому і, як завжди, вирушив у майстерню. Але що ж він бачить! Пігмаліон боявся повірити своїм очам. Сталося диво! Його статуя ожила. Вона дихала, її очі ніжно дивилися на художника, а губи ласкаво посміхалися йому. Ось так всесильна богиня нагородила художника Пігмаліона за його вірність.

(Джерело: kazochka.org.ua)

Життя жінок, що свідомо обрали художнє слово як фах і єдиний спосіб самореалізації, було різним. Не намагаючись дійти великих узагальнень, ми лише торкнемося світоглядних орієнтирів декількох письменниць, творчість яких була якщо не знаковою, то вагомою частиною літературного процесу, а саме – Ірини Вільде, Зінаїди Тулуб, Наталі Забіла, Ліни Костенко, Оксани Забужко. Такий вибір імен є дещо штучним, але він пояснюється принаймні двома суттєвими моментами. По-перше, кожна з названих жінок-письменниць репрезентувала певну добу, хронологічний та суспільний період розвитку української літератури. Життя Ірини Вільде уособлювало біографії письменниць, які прийшли в радянську літературу, маючи тривалий досвід роботи у власне українському оточенні митців Західної України; Зінаїда Тулуб – це доля жінки-письменниці, що потрапила до табору і на заслання та урочисто повернулась в літературу; життєвий шлях Наталі Забіли – це показово радянський, успішний шлях письменниці, яка не звертала із «дороги соціалізму»; Ліна Костенко – трибун, жінка, яка своєю творчість протистояла владі протягом 60-х – 80-х років; творча біографія Оксани Забужко – це доля жінки-автора, що опинилась на зламі епох.

По-друге, зберігся вагомий пласт документів, відкритих для дослідників, які стосуються особистого життя письменниць. Але, незважаючи на присутність особистісних документів, реконструювати картину світу в повному обсязі неможливо. Треба усвідомлювати, що вільно чи невільно, людина не тільки відкриває, але й приховує від тих, кому повідомляє про себе, деякі таємниці своєї особистості. При чому приховує не тільки свідомо, побоюючись репресій чи осміяння, але і просто тому, що сам себе до кінця пізнати не може.

І все ж: як почувалася жінка, що обирала літературу як спосіб буття та заробітку грошей в радянському та пострадянському, здебільшого чоловічому оточенні?

Життя Ірини Вільде нібито приклад найбільш успішного входження жінки в українську літературу. Після 1939 року вона видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т. Г. Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України. В узагальнюючий збірці «Преса Української РСР. 1918 – 1985», у таблиці «Видання в Українській РСР творів окремих українських письменників. Радянський період» серед сорока одного представника радянської літератури була названа лише одна жінка – Ірина Вільде. Загальний нагляд видань її творів склав 1 346,7 тис. примірників, це було менше, ніж загальний наклад П. Загребельного (5 492,4 тис.), Ю. Збанацького (5 938, 2тис.), О. Вишні (8 133, 8 тис.), П. Воронька (6 575,1 тис.), але, в цілому, дорівнював середньостатистичному показнику. Твори Ірини Вільде були перекладені іншими мовами<…>, вони не тільки видавались, а й перевидавались. Але чи робило її щасливою та впевненою все це?

<…> Замість щоденників та листування Ірина Вільде лишила по собі твір, в якому і наявно, і підсвідомо відкрила свій особистий погляд на жіночу долю, власну долю. <…> Ірина Вільде обачна у своїх роздумах. При чому обачна двічі: як письменниця із Західної України, що потрапила у пастку радянської держави, і як жінка, зуміла творити у чоловічому світі.

<…> У всякому разі Ірина Вільде замислювалась над тим, якою вона і її творчість будуть в уявленні наступних генерацій. Вона писала: « Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий – перед історією». Існування авторки в межах радянської літератури було глибоко травматичним. Вона не дозволила собі жодної згадки про життя до радянської влади, якщо воно було зроблене поза контекстом класового аналізу.

Фактично мовчки сприйняла державні правила гри і Зінаїда Тулуб. Грунтовно освічена жінка з родини відомого юриста, що вів свій рід з сподвижника Т. Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству, почала писати вірші та прозові твори ще напередодні подій 1917 року, після перемоги більшовиків. З. Тулуб опинилася в новому для себе середовищі – середовищі літераторів і митців, які намагались відродити власне українську літературу. Під впливом ідей українського відродження авторка написала роман-епопею «Людолови», присвячений життю козаків за часи отамана Сагайдачного. У 1937 році письменницю було репресовано, десять років таборів, потім – заслання в Казахстані. В 1956 році З. Тулуб реабілітовано і поновлено в лавах Спілки письменників. В Центральному державному архіві-музеї залишився невеликий, але промовистий комплекс документів, що репрезентує листування письменниці із своїм братом Володимиром <…> протягом 50-х і до 1964 року. Це рідкісна удача, коли історик може побачити світ очима сучасника. Ця удача тим більша, що мова йдеться про особистий світ жінки-письменниці, тобто про той комплекс документів, який зберігався не за вказівками держави.

Листування Зінаїди Тулуб із братом дає змогу віднайти відповіді на питання саме про побутове життя жінки-письменниці, зануритися у буденні справи та за справами побачити особистісне закриту ювілейними промовами чи скупими рядками літературознавчих праць. Перші листи, що зберігаються у фонді, надіслані з Казахстану. В них історик не знайде ніякої скарги на несправедливе покарання. З. Тулуб писала братові лише про своє життя, детально зупиняючись на погодних негараздах, на відсутності теплих речей, на тому, що їй незручно добиратися до пошти. З тих листів постає образ обачної, настороженої людини, яка знає про перлюстрацію і не бажає, щоб хтось постраждав від спілкування з нею. Відомо, що на засланні З. Тулуб збирала матеріали для нової книги про Т. Шевченка. (Книга побачила світ у 1964 році незадовго до смерті авторки), але про це у листах – жодного слова.

Повернувшись до Києва, З. Тулуб нібито спокійно продовжує письменницьке життя, що було штучно перерваним арештом та засланням. Її погляд, віддзеркалений в аркушах, що друкувались на машинці (бо письменниця втрачала зір), жодного разу не націлився на майже двадцять років, вирваних з життя. Їх ніби не було.  <…>

«Жіночі справи» – купівля шуби, пологи кішки Міфочки, гостювання – це і є те справжнє життя, яким опікувалась З. Тулуб. Цей висновок, зрозуміло, не повинен принижувати значення її творчості, але він відкриває можливість погляду на авторку як на просто жінку, щастя якої не склалося, а самотність стала єдиною винагородою за громадську позицію, що вона займала. <…>

Світосприйняття «простої жінки» відбилося і в листуванні Наталі Забіли з чоловіком Д. Шавикіним і сестрою М. Забелло. Творча праця успішної поетеси, драматурга, перекладачки постає лише декорацією, на тлі якої розгорталося «справжнє жіноче» життя <…>. Зрозуміло, що такий висновок може бути перебільшенням, і Наталя Забіла просто не хотіла обтяжувати своїх рідних тяжкими творчими роздумами. <…> Жінка-письменниця ставилась до свого таланту як до буденної професії, яка б не мала ускладнювати її побут та побут її родини. І як вчитель чи лікар, вона виконувала подвійні трудові функції – на роботі та вдома. Різниця була тільки в тому, що її робоче місце не потребувало здолання великих відстаней.

У листах Наталі Забіли до сестри детальні звіти про зростання редису чи помідорів, про купівлю матерії на сукню, про перегляд телевізійних програм, про гостей та жіночі розмови за грою у карти, про футбол, про відвідування лікаря, про рідних. І дуже мало – про особисту творчість. Лише декілька зауважень про переклади і неможливість написання мемуарів. <…> У небажанні писати про себе – не тільки природна сором’язливість, <…> усвідомлення того факту, що життя може розділятися на правильне і неправильне, на те, що для всіх і для себе особисто, на схвалене чи несхвалене кимось, крім самої людини. Гендерний конструкт, що декларувався державою, не передбачав «приватного життя», яке б відхилялось від загальноприйнятих <…> норм. І, треба визнати, що радянські письменниці, в цілому, дотримувались їх. При чому, це були не штучні пошуки шлюбу чи просто чоловіка, як правило, заміжжя літераторок було осяяне коханням. Можна також припустити, що, якби виникла проблема вибору між родиною та творчістю, багато жінок-письменниць обрала б перший варіант. І не тому, що жінкам бракувало творчої здібності, а тому що модель щасливого подружжя відповідала їх власним уявленням про належне життя. <…>

Інший світ жінки-літераторки відкривається у творчості Ліни Костенко. Історик не має змоги ознайомитись із листуванням славетної поетеси чи прочитати її щоденники та чернетки. Доля Ліни Костенко викладена в її творах, розмовах, доповідях, інтерв’ю. Все це дозволяє змоделювати деякі конструкції, пов’язані із життям авторки – фактично знакової фігури української літератури. У такій моделі, звісно, будуть переважати знаки питання. Але вони все ж мають бути поставленими. Вона дебютувала збіркою поезій «Проміння землі» в 1957 році, потім були «Вітрила (1958 р. і «Мандрівки серця» (1961 р.). А по тому трапилась перерва – до 1977 року, протягом 16 років – жодної збірки, ім’я її поступово зникало із сторінок періодичних видань та з’являлось у доповідях служби безпеки. У 1977 році вийшла збірка «Над берегами вічної ріки», в 1980 «Неповторність», у 1987 – «Сад нетанучих скульптур», у 1999 році – історичний роман «Берестечко» і публіцистична книга «Гуманітарна аура нації або Дефект головного дзеркала».

Ліну Костенко сучасники і колеги називали унікальною людиною. Так воно і було. Її унікальність полягала в абсолютно незалежному художньому мисленні, без оглядів на будь-яку політичну ситуацію чи вимоги редактора. Вона сама собі була головним цензором і робила те, що вважала необхідним особисто для себе. З 1991 року, наприклад, вона почала працювати в зоні Чорнобиля, рятувала все, що можливо, працювала з архівами, вважаючи, що «нічого не слід боятися, оскільки той, хто боїться – умирає». За роки української незалежності Ліна Костенко отримала чимало літературних премій, почесних нагород, її запросили викладати у Києво – Могилянську академію. Але все це не змінило її самостійного погляду на життя.

У контексті гендерного аналізу доля Ліни Костенко – свідома спроба визначення жінки як суверенної особистості, саме це, можливо, і дало змогу авторці опанувати висоти літературного світу. Можна лише припустити, якою силою треба було володіти, щоб не покласти руки, а продовжувати творити у часи вимушеного мовчання. Це – травматичний аспект творчої біографії – і як для поета, і як для власне жінки. Відомо, посади чиновників від літератури, посади головних редакторі журналів, місця в ідеологічних відділах компартії України обіймали чоловіки. «Чоловічий світ» навколо літератури, що уособлював великого батька-державу, сприймав незалежність Ліни Костенко не лише як творчий, але і як особистісно жіночий виклик. Цілком припустимо, що ті, хто забороняв і не пускав її твори у 60-і-70-і роки, потім розпочали її хвалити. Але для неї, яка усвідомлювала своє людське призначення, така гра не мала сенсу.

Порівняно із багатьма іншими жінками-письменницями Ліна Костенко нібито позбавилась «жіночого клопоту», хоча була щасливою дружиною і матір’ю. Її доля – це уособлення спроможності жінки-митця бути не обачною і слухняною «другою», а першою і єдиною. Втім, таємниця людського всесвіту – безмежна. У роздумах про Ліну Костенко історик може спиратися лише на ті відомості, які сама авторка відкрила суспільству. Проте, можна констатувати, що доля Ліни Костенко – це приклад такого гендерного конструкту, який, попри традиційно травматичний контекст, був позбавлений комплексу «другорядності» та «меншовартості». Можна вважати, що Ліна Костенко була предтечею нової генерації жінок-митців, які зрозуміли власне призначення й увійшли в літературу як носії і транслятори гендерної рівності.

Для того, щоб фактор гендерної рівності спрацьовував у літературі, потрібні були люди, які б зуміли артикулювати залежне, деякою мірою принижене становище жінок у суспільстві та мистецькому просторі. (Згідно із даними поточного архіву Спілки письменників кількість жінок-літераторів у 90-і роки так само дорівнювалась 10 відсоткам загальної чисельності авторів). У 90-і роки такі жінки – Є. Кононенко, О. Забужко – заявили про себе.

Саме Оксані Забужко українська література завдячує повноцінній, голосній артикуляції жіночності у контексті загальної історії українства та сучасності. Її власне входження у літературу було, з одного боку, стрімким та успішним, з іншого – трагічним і травматичним. Вона почала писати вірші ще в дитинстві <…>. Михайло Стельмах в 1973 році на шпальтах газети «Советская культура» високо оцінив вірші тринадцятирічної київської школярки Оксани: «Вони заслуговують на те, щоб бути виданими. Дзвінки, чисті, дуже впевнені рядки про добрих людей, про нашу землю, про красоту»[25]. Трохи пізніше редакція видавництва «Дніпро» відібрала до друку її вірші «Смерть і життя комсомольця» та «Радянській Батьківщині». Вона стала відомою у літературних колах, наявність таланту Оксани Забужко ні у кого не викликала сумніву. На цьому святковому фоні, зрозуміло, травмою для молодої поетеси стали переслідування її батьків «як антирадянських, націоналістично налаштованих елементів». Переслідування відбилися у тому, що їм заборонили захищати кандидатські дисертації, батька звільнили з роботи – скоротили з посади викладача Київського інституту іноземних мов, готову збірку самої 15-ти річної Оксани зняли з друку, мотивуючи тим, «що вона-де пов’язана з якимось «антисовєтчиком» Матвієнко». Потім для родини настав час тривалої боротьби. Опинившись перед проблемою вибору: носити ярлика антирадянського елементу зі всіма наслідками, що могли з цього виплисти, чи пройти через процедуру відомої радянської гри із правилами принизливого виправдання та врятувати себе і дитину, родина письменниці обрала другий шлях. Зрозуміло, що цей сценарій був трагічним і травматичним не тільки для батьків, які мали зректися своїх поглядів заради дитини, але і для самої дитини, яка відчула наочну кризу і радянської, і національної ідентичності. <…>

Батьки грали за правилами, згідно яких слід було втрачати власну національну ідентичність. І це, поза сумнівом, не було легкою та забавною подією. Дитина не могла не відчувати роздвоєності та розгубленості, що панувала в сім’ї. Цей досвід очевидно переломився через призму особистого світовідчуття талановитої авторки, і, згодом, аналіз людських, в тому числі і гендерних стосунків з тоталітарною, зрусифікованою державою став домінантою творчості письменниці. В «Польових дослідженнях з українського сексу», «Хроніках від Фортінбрасу», в роботі «Шевченків міф України», в численних інтерв’ю – практично у всіх роботах 90-х років, провідною ідеєю авторки стали роздуми про жіночу реалізацію й ідентифікацію за умов травматичного усвідомлення приниження чи відсутності національного компоненту. <…>

Підсумовуючи невеликий за кількістю імен, але досить показовий у ментальному та соціоісторичному плані, огляд суттєвих компонентів життя та світогляду відомих українських письменниць другої половини ХХ століття, можна дійти декількох висновків, що, попри суб’єктивність авторської позиції, можуть мати прав на існування. Треба відзначити, що існування жінки у літературі було травматичним, незважаючи на успішність і визнання творчості авторок. Однак складність жіночого входження у літературний простір пояснювалось не лише розхожим поглядом на літературу як на суто чоловічу справу, а і власним не усвідомленням жінок свого рівноправного місця у художньому просторі. Гендерний конструкт «матері, що працює», вироблений радянською державою, усвідомлювався жінками-літераторами як власний, той, якого треба дотримуватись, щоб жити у злагоді з собою та оточуючим світом. Швидше за все, побутові щоденні практики жінок-письменниць мало чим відрізнялись від практик пересічних громадянок. Жіночі справи і жіночі опікування були притаманні літераторкам так само, як і їх подругам, сусідкам, знайомим і незнайомим жінкам. «Письменництво» не звільняло жінку-автора від побутового клопоту, реальність черг, магазинів, дачі, городу, відпочинку була вагомою складовою їх життя. Творче ставлення до життя відбивалось не тільки у написанні романів, віршів тощо, але й створенні власного образу заходами моделювання одягу, зачіски та іншого.

(Олена Стяжкіна, uamoderna.com)